Доволі часто в процесуальних документах як сторони захисту та обвинувачення, так і суду можна помітити посилання на практику Європейського суду з прав людини. Безумовно, рішення ЄСПЛ є важливим джерелом для розуміння змісту й обсягу конвенційних прав та ефективним способом підсилення позиції європейськими стандартами.
Водночас у погоні за “додатковим аргументом” часто оминається ключове: посилання на рішення ЄСПЛ ще не робить правову позицію переконливою. Навпаки, формальне цитування чи виривання висновків з контексту призводить лише до спотворення змісту практики Суду.
На таку проблему звернув увагу ЄСПЛ у нещодавній справі Дерев’янко та Тарасова проти України (23 липня 2026 року, заяви 39465/23 та 43066/23). Справа стосувалася оцінки прийнятності застосування запобіжних заходів до заявників під час розслідування.
Щодо першого заявника було розпочате кримінальне провадження за ч. 4 ст. 111-1 КК України у зв’язку з підозрою в колабораційній діяльності у співпраці з окупаційною адміністрацією на території Ізюмського району.
Інша заявниця підозрювалася у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 111-2 КК України (“пособництво державі-агресору”), у зв’язку з поставкою медичних препаратів до росії з транзитом через Білорусь під виглядом поставок до естонської компанії.
У рамках розслідувань обом заявникам було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який неодноразово продовжувався. В основу обраного заходу лягли тяжкість покарання та необґрунтовані стороною обвинувачення ризики повторного вчинення правопорушення, втечі, переховування та впливу на свідків.
Однак у цій справі ЄСПЛ звернув увагу на проблему, що має системний характер для української судової практики. Йдеться про використання “стандартних” цитат, зміст яких у процесі запозичення фактично спотворюється або втрачає зв’язок із контекстом, у якому їх сформулював Суд.
Національні суди, обґрунтовуючи тримання під вартою заявників, посилалися на рішення у справі “Летельє проти Франції”. Проте аналіз ЄСПЛ показав, що лише перше речення з наведеної цитати дійсно містилося у цій справі. Інші два речення, які стосувалися необхідності “більшої суворості в оцінці суспільних цінностей”, виявилися перефразуванням висновків зі справи Сельмуні проти Франції.
Хоча на перший погляд це може здатися технічною помилкою в цитуванні, ключова проблема полягає саме в релевантності. Важливим є не лише те, чи правильно вказано назву справи, а й те, який саме правовий принцип сформулював Суд, у якому контексті він був сформульований та до якого конвенційного права він належить.
Суд наголосив, що принцип зі справи Сельмуні проти Франції стосувався розвитку підходу до розмежування форм жорстокого поводження (катування та нелюдське поводження) за статтею 3 Конвенції. Цей принцип абсолютно не є релевантним для оцінки виправданості тримання під вартою в межах Статті 5 Конвенції. Фактично, національні суди намагалися виправдати обмеження свободи принципами, які Суд виводив для захисту осіб від катувань, що мають зовсім іншу правову природу. Це “хибне розуміння практики” (“domestic courts might have laboured under a certain misconception about the Court’s case-law”), як його назвав ЄСПЛ, призвело до того, що підстави для затримання виглядали вагомішими, ніж вони були насправді.
Таким чином, Суд виснував, що тяжкість злочину не є самостійною підставою для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою навіть у справах щодо захисту національної безпеки. А використання правильних слів для висновку, що є неправильним, лише підриває якість правосуддя.
Це рішення додатково нагадує очевидне: перед тим як використати цитату, варто вдуматися, чи дійсно вона релевантна, чи ж використана лише для надання формальному рішенню “європейського вигляду”. Адже цінність практики ЄСПЛ полягає не в кількості процитованих рішень, а в точності їх розуміння та застосовності до конкретної справи.
Анастасія Савчук, молодша юристка, ексклюзивно для Liga.Zakon.
Iншi Публікації
