Обопільні затримки сторін договору будівельного підряду

Будь‑який будівельний проєкт визначається трьома головними характеристиками: тривалість, вартість і якість. Незавершення будівництва в обумовлений договором строк заподіює шкоду обом сторонам: замовник втрачає прибуток та інші переваги від використання завершеного об’єкта будівництва; підрядник, зі свого боку, зазнає додаткових збитків від більш тривалого перебування на будівельному майданчику.

Серйозні фінансові наслідки незавершення будівництва часто спонукають підрядників та замовників висувати зустрічні звинувачення щодо затримки: підрядник, імовірно, стверджуватиме, що, попри затримку з його боку, затримка через замовника надає підрядникові право вимагати принаймні подовження строку виконання робіт. Замовник же запевнятиме, що внаслідок затримки з боку підрядника роботи все одно не було б виконано своєчасно, що виключає можливість подовження строку виконання робіт.

Особливі умови

Ці ситуації відомі як випадки обопільної затримки (concurrent delay) і для цілей розподілу відповідальності сторін договору будівельного підряду характеризуються такими ознаками:

— мають місце принаймні два випадки затримки, за один з яких за договором відповідає замовник, а за інший — підрядник;

— наслідки обох випадків затримки починаються та/або закінчуються одночасно;

— завершення робіт затримується внаслідок настання обох випадків затримки.

Звісно, автори попередніх типових форм контрактів, розроблених Міжнародною федерацією інженерів‑консультантів (FIDIC), не могли не усвідомлювати високої імовірності настання випадків обопільної затримки за договорами будівельного підряду. Однак перша пряма згадка про таку затримку з’явилася лише в лінійці типових контрактів FIDIC 2017 року. Водночас у пункті 8.5 контрактів FIDIC 2017 року міститься лише констатація того, що сторони можуть врегулювати наслідки обопільної затримки в особливих умовах договору: «Якщо затримка, спричинена ситуацією, за яку відповідає замовник, відбувається одночасно із затримкою, спричиненою ситуацією, за яку відповідає підрядник, право підрядника на подовження строку виконання робіт визначається відповідно до правил і процедур, передбачених в особливих умовах (а за їх відсутності — як належить, враховуючи всі обставини, що мають значення)».

Розглядаючи можливі варіанти особливих умов, які сторони можуть узгодити додатково до процитованого пункту 8.5 контрактів FIDIC 2017 року, слід брати до уваги, що є сприятлива для підрядників загальна тенденція тлумачення умов договорів, які визначають право на подовження строку виконання робіт. Ці умови здебільшого тлумачаться таким чином: у разі затримки, яка належить до зони відповідальності замовника, за підрядником визнається право на подовження строку виконання робіт навіть тоді, коли одночасно відбулася затримка, за яку відповідає підрядник.

Така ситуація, природно, не могла не викликати загального невдоволення з боку замовників. Адже, попри затримку, за яку відповідає замовник, виконання робіт все одно було би прострочено, по суті, на той самий час з огляду на затримку, за яку відповідає підрядник. Тож якщо сторони відступають від типових форм контрактів у частині умов про обопільну затримку, це робиться для того, щоби позбавити підрядника права на подовження строку виконання робіт у разі обопільної затримки. У таких випадках особливі умови договору можуть прямо передбачати, що якщо випадок затримки, за який відповідає підрядник, має місце одночасно з випадком затримки, за який відповідає замовник, останній випадок не повинен братися до уваги під час оцінювання наслідків затримки виконання робіт.

Звісно, якщо сторони не досягнуть згоди стосовно особливого договірного режиму обопільної затримки, наслідки розгляду спору визначатимуться передусім матеріальним правом, що застосовується до договору будівельного підряду. Як приклади ми розглянемо позиції з цього питання в низці юрисдикцій.

Міжнародний досвід

Так, із погляду англійського права, підрядник має право на подовження строку виконання робіт на весь час обопільної затримки (рішення Суду королівської лави Високого суду Англії та Уельсу від 18 жовтня 1999 року у справі «Henry Boot Construction (UK) Ltd v Malmaison Hotel (Manchester) Ltd (1999) 70 Con LR 32», від 15 листопада 2007 року у справі «Steria Ltd v Sigma Wireless Communications Ltd»). Що ж стосується витрат, які здійснює підрядник унаслідок подовження строку робіт у випадку обопільної затримки, спочатку це питання регламентувалося виключно на рівні галузевих стандартів. Протоколом із затримок і зривів, схваленим Товариством будівельного права Великої Британії (The UK Society of Construction Law Delay and Disruption Protocol), передбачачено, що в періоди обопільної затримки підрядник не має права на відшкодування витрат у зв’язку з подовженням строку робіт. Виняток — ті випадки, коли підрядник може підтвердити витрати, пов’язані із затримкою через замовника, яких підрядник взагалі б не здійснив унаслідок власної затримки. Цей підхід — подовження строку без відшкодування витрат — згодом англійські суди визнали як загальне правило для справ, пов’язаних із будівництвом (рішення Технологічного і будівельного суду королівської лави Високого суду Англії та Уельсу від 18 січня 2011 року у справі «De Beers UK Ltd v Atos Origin IT Services UK Ltd»).

У США, за загальним правилом, у разі виникнення обопільної затримки підрядник має право на подовження строку виконання робіт на весь період такої затримки, водночас замовник не має права на компенсацію заздалегідь оцінених збитків (liquidated damages). Але підрядник не має права на відшкодування витрат, пов’язаних із затримкою (рішення Федерального суду США (U.S. Court of Federal Claims) від 15 грудня 2004 року у справі «RP Wallace, Inc v US»). Інакше кажучи, жодна сторона не має права отримати фінансову вигоду від обопільної затримки. У США це трактується як принцип розподілу ризиків, пов’язаних з одночасною затримкою замовника та підрядника, на засадах status quo: кожна зі сторін здійснює власні витрати, пов’язані з обопільною затримкою.

В юрисдикціях континентального права є низка відмінностей у підходах до такої затримки порівняно з юрисдикціями загального права. Кодифіковані джерела цивільного права, а отже, і національні суди в цілому покладаються на більш гнучку теорію причинно‑наслідкового зв’язку, відому як «теорія адекватної причини». Цей підхід у поєднанні з відсутністю властивої юрисдикціям загального права обов’язкової сили судового прецеденту дає змогу судам із більшою свободою розсуду розглядати випадки обопільної затримки. Крім того, як правило, джерела цивільного права прямо не врегульовують ситуації такої затримки, а судова практика з цього питання є доволі обмеженою, і за таких обставин може бути проблематично визначити достатньою мірою послідовний підхід.

Так, у Німеччині відсутній чітко окреслений підхід до питання обопільної затримки, оскільки його не врегульовано в Німецькому цивільному уложенні. Водночас вважається, що підрядник матиме право на подовження строку виконання робіт на весь період такої затримки. Що ж стосується витрат, пов’язаних із подовженням зазначеного строку, то в цьому питанні суди наділені широкою свободою розсуду, визначаючи розмір збитків. Проте вважається, що німецькі суди не схильні присуджувати підряднику відшкодування витрат, пов’язаних із подовженням строку виконання робіт, за період обопільної затримки. Водночас, визначаючи міру відповідальності кожної зі сторін, суд може врахувати ступінь вини потерпілого.

Подібно до Німеччини, Цивільний кодекс Франції не регламентує питання обопільної затримки, а в правозастосовній практиці відсутній усталений підхід до нього. Розглядаючи спір щодо такої затримки, французький суд може розподілити заходи відповідальності між замовником і підрядником за кожен із випадків затримки з огляду на те, хто відповідальний за затримку згідно із договором. Цей підхід ґрунтуватиметься на принципах добросовісності у виконанні договору та повної компенсації за його порушення.

Передбачити в договорі

Питання обопільної затримки у виконанні договору будівельного підряду не було вирішено ні в джерелах цивільного права України, ні в українській правозастосовній практиці. Водночас варто очікувати, що остання підійде до цієї проблеми з огляду на загальні засади відповідальності за порушення зобов’язань, зокрема щодо того, що стосується вини як підстави відповідальності, та враховуючи вину кредитора. Така невизначеність навряд може влаштувати сторони договору підряду і мала би спонукати їх до якомога більш вичерпного визначення в договорі своїх прав та обов’язків, а також відповідальності в разі обопільної затримки. За таких обставин найкраще для сторін —прямо передбачити, чи береться до уваги прострочення з боку замовника в ситуаціях обопільної затримки.

Максим Кодунов, радник Юридичної групи LCF, спеціально для видання «Юридична практика».