Основоположні права людини під час карантину

06.05.20

Розповсюдження коронавірусу COVID-19 у всьому світі диктує свої правила. Як би нам того не хотілось, та ми змушені за ними жити. Звісно, можна багато говорити про те, що карантин, самоізоляція, обсервація порушують право на нормальне співіснування у суспільстві, на свободу пересування, право на працю, підприємництво тощо.

Також можна цитувати положення Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, яка передбачає право кожного, хто законно перебуває на території будь-якої держави, на вільне пересування цією територією.

Водночас Конвенція передбачає право держави вводити в дію закони щодо обмеження права на пересування, зокрема, з метою охорони здоров’я.

Тож запроваджені в Україні заходи спрямовані насамперед на протидію подальшому розповсюдженню коронавірусної інфекції та на надання належної медичної допомоги хворим.

До пандемії коронавірусу поняття «самоізоляція» та «обсервація» взагалі не було передбачено законодавством. На початку квітня Кабінет міністрів затвердив постанову, якою встановив порядок застосування самоізоляції та обсервації, а також визначив перелік осіб, що потребують їх.

У подальшому Верховна Рада внесла зміни до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та надала визначення термінів «самоізоляція» та «обсервація». Говорячи про нові поняття, спершу потрібно розібратися, що законодавець розуміє під ними.

Так, самоізоляція визначається як перебування особи у визначеному нею місці (приміщенні), якщо є обґрунтовані підстави виникнення ризику інфікування такої особи або поширення нею інфекційної хвороби. Мета самоізоляції — дотримання протиепідемічних заходів на основі зобов’язання особи.

Інакше кажучи, під час самоізоляції особа самостійно приймає рішення не контактувати з іншими особами, щоб не інфікувати їх або не інфікуватися самій. Звісно, рішення про самоізоляцію є достатньо складним та залежить від рівня свідомості конкретної особи.