Наступні зусилля спрямую на допомогу постраждалим від війни

Анастасія Іващенко, юристка LCF Law Group, розповіла про досвід допомоги ЗСУ, емоції волонтерства та плани подальшої волонтерської активності після перемоги України.

— Де вас застав ранок 24 лютого? З якими планами і думками?

— Ранок 24 лютого застав мене вдома, в Києві. Я прокинулась від звуків вибуху та сирен, було дуже страшно, але перші думки були про батьків та брата, які перебували на Сумщині поряд із кордоном. Я не мала змоги чимось їм допомогти, тому єдиним варіантом було поїхати за місто у безпечне місце.

— До яких волонтерських ініціатив ви долучилися? Як допомагали військовим? Які запити від них надходили?

— На третій тиждень війни в с. Нові Петрівці на околиці Києва (де я весь час перебувала) стало вже зовсім небезпечно, вибухи лунали постійно, сусідні села були в окупації, тому ми прийняли рішення поїхати до Яблуниці Івано-Франківської області.

Одного дня ми з моїм хлопцем прокинулись дуже рано і не могли більше заснути, тому вирішили поїхати до місцевої кав’ярні. О 8 ранку в центрі села не було ні душі. Так ми побачили військового, який намагався спіймати попутку і доїхати до військової частини. З цього почалося наше знайомство з Валерієм, ми підвезли його, я залишила йому свої контакти і просила телефонувати в разі чого.

Згодом ми ще не один раз підвозили його з дому до військової частини.

Здебільшого ми допомагали з особистими запитами та із транспортом. Також ми організовували для хлопців просте спорядження типу туристичних сидінь та карематів. Ми спілкувалися з місцевими волонтерами та знаходили все необхідне онлайн. Наразі наша комунікація звелась до мінімуму, оскільки я з родиною повернулася до Києва і фізично вже не можу чимось допомагати.

— Коли ви разом з іншими волонтерами передаєте якісь речі , на які був запит військових, які думки в цей момент?

— Мене охоплювало якесь відчуття сорому, оскільки це настільки незначні дії порівняно з тим, що вони роблять для нас. Думки про те, що хтось із хлопців може загинути, не давали нам спокою, ми дуже хвилювалися.

— Чи отримували ви зворотний зв’язок від військових, типу: “Якби не ваші каремати, уже б запалення легень було” – або щось подібне? Якщо так, то які думки/почуття були в той момент?

— Так, вся комунікація велась безпосередньо через Валерія, він передавав слова подяки від своїх колег, нам було надзвичайно приємно і ми хотіли допомагати більше.

— Що для вас найскладніше у волонтерстві? І що найприємніше?

— У перший місяць війни відчувався значний продовольчий дефіцит та дефіцит палива, навіть на Закарпатті, де безпосередньо військові дії не відбувалися. Тому, отримавши будь-який запит із конкретним дедлайном, в перші хвилини охоплював якийсь страх, що все необхідне не вдасться знайти. Однак, на щастя, на той час нам все вдавалося, і навіть найменша наша допомога дарувала безцінні емоції, відчуття, що всі маленькі кроки матимуть наслідком велику перемогу. Це найприємніше.

— Давайте помріємо: завтра війна закінчиться, обов’язково нашою перемогою. Що найперше зробите? Чи будете волонтерити й далі?

— Напевно, як і більшість із нас, з початку я б хотіла побачитись із родиною, ще ніколи ми не розлучалися на такий тривалий строк. І я безмежно вдячна нашим ЗСУ, що Сумщина не перебуває в окупації і всі члени моєї родини живі та здорові.

Я не впевнена, що після нашої перемоги я буду волонтерити на постійній основі, але вже зараз ми допомагаємо родині із Маріуполя з житлом, речами та харчуванням. Я переконана, що таких родин буде багато, і всі наступні зусилля будуть спрямовані на людей, які постраждали внаслідок війни. Звісно, ми продовжуємо донатити на потреби ЗСУ, повертаємось до робити та звичайного життя з метою найшвидшого відновлення економіки країни. Я переконана, що перемога вже зовсім близько і ми будемо жити набагато краще. Слава Україні!

Анастасія Іващенко, молодша юристка LCF Law Group, спеціально для видання «Юридична практика»