Нереформовані суди: камінь спотикання на шляху до інвестицій

29.06.21
Як відомо, починаючи з 1991 року в Україні здійснювалися заходи з реформування системи правосуддя. Ключовим етапом цих змін стала так звана велика судова реформа 2016 року, метою якої було приведення судової системи України до європейських стандартів та забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів громадян шляхом своєчасного, ефективного та справедливого вирішення спорів на засадах верховенства права. Про те, наскільки успішними стали ці перетворення та що потрібно зробити для забезпечення ефективного судочинства, Анна Огренчук та Артем Стоянов поділилися з виданням «Юридична практика».

Чи досягнуто, на вашу думку, цілей судової реформи, які було поставлено в 2016 році?

Анна Огренчук (А.О.): Говорити про досягнення цілей судової реформи, яка розпочалася в 2016 році, неможливо, принаймні в повному обсязі. Це пов’язано хоча б із тим, що судову реформу не завершено. Декларованою метою судової реформи було визначено приведення судочинства України до європейських стандартів та забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів громадян шляхом своєчасного, ефективного та справедливого вирішення спорів на засадах верховенства права. Іншими словами, метою судової реформи є створення дійсно справедливого суду: незалежного, неупередженого та передбачуваного. Зрозумілого професійній спільноті та суспільству в цілому. Але насправді і цього недостатньо. Я вважаю, що ідеальний суд — це сервіс. А суд як сервіс — це поєднання вимог справедливості та зручності для сторін. Тоді ми матимемо підстави сказати, що мети судової реформи досягнуто.

Артем Стоянов (А.С.): Якщо говорити про окремі цілі як засоби досягнення загальної мети, то можна сказати, що деяких із них досягнуто. Так, частково перезавантажено суддівський корпус. Це позитивно вплинуло на якість рішень. Я підтримую монополію адвокатів на здійснення представництва в судах, бо це — якість юридичних послуг. Знов-таки, монополія діє не зовсім у тому вигляді, в якому вона мала бути. Окремі кроки здійснено щодо реалізації електронного судочинства, підвищення кваліфікації суддівських кадрів.

 Які досягнення в реформуванні судової системи можете виділити, а над чим ще варто працювати?

А.О.: Формування нового Верховного Суду — це плюс. Часткова реалізація концепції «суду в смартфоні» — це плюс. Більш зрозуміла комунікаційна стратегія судів — це плюс. Монополія адвокатів у судах — також плюс. Усе інше (а частково і перелічене) потребує доопрацювання. Можна констатувати наявність значної кількості проблемних питань, до вирішення яких слід братися тут і зараз. Насамперед я маю на увазі кризу фінансування судової системи, кадровий дефіцит, проблеми з призначенням та звільненням суддів, конституційну кризу та роботу Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Цей перелік можна продовжувати.

А.С.: Не можу не згадати про альтернативні засоби врегулювання спорів (ABC). Я не вперше зазначаю, що потрібно всебічно їх розвивати. Зараз я слідкую за законопроєктом про медіацію, який нещодавно прийняли в першому читанні. Це важливо, бо зменшити навантаження судової системи — то теж крок до її розвитку. До речі, The Global Arbitration Review нещодавно додав Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України до «білого переліку» арбітражних інституцій, вартих уваги. Це свідчить про ефективність і популярність ABC, а також важливість клієнтоорієнтованості під час вирішення спорів. Це загальносвітовий тренд, якого ми маємо дотримуватися.

Наріжним каменем судової системи є низький рівень довіри до судів. Яких заходів треба вжити для відновлення цієї довіри?

А.С.: Дозволю собі не погодитися з вами. Показники довіри різняться залежно від того, чи брала людина участь у засіданнях, чи жодного разу не була в судовій залі. Рівень довіри до судів серед тих, хто жодного разу не був у них, становить приблизно 20–30 %, а от із тих, хто стикався із судовою системою, довіряють їй 70–75 %.

Це підтверджують дані соціологічних досліджень. Так, у звіті Центру Разумкова за результатами дослідження «Ставлення громадян України до судової системи» за 2020 рік констатовано, що у 2020 році вперше частка тих, хто відповів, що рішення стосовно представників їх оточення були законними і справедливими, перевищила частку тих, хто їх вважає незаконними і несправедливими. Це свого роду зміна епох у контексті довіри до суду.

А.О.: Зрозуміло, що про абсолютну довіру до суду не йдеться. Частково це пов’язано з об’єктивними суспільними процесами. Люди втомилися бути в зоні турбулентності, втомилися від постійних «викликів сьогодення». Низький рівень фінансування судової системи спричинив купу технічних складнощів, які також позиції суду не посилюють.

Утім, ситуація змінюється. Окремі кроки до відновлення довіри зроблено. Наприклад, напрацьовано комунікаційну стратегію, принаймні частини судів. Водночас ідеться не лише про комунікацію самого суду із суспільством в інтернеті. Судді стали відкритішими в цілому. Зокрема, це стосується участі в житті професійної спільноти. Я відчуваю це в репрезентації судової гілки влади на спеціалізованих заходах, судовому форумі, який провела Асоціація правників України спільно з Радою Європи та Юридичною групою LCF, а також на VIII Міжнародному судово-правовому форумі «Юридичної практики». Комунікація всередині юридичного ком’юніті — це теж крок до порозуміння, а отже, й до того самого прогнозованого і зрозумілого суду, заради створення якого і починалась судова реформа.

Що можете порекомендувати для розблокування процедури добору суддів?

А.С: Законопроєкт щодо відновлення роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККС) прийнято в першому читанні. Проєкт, покликаний частково врегулювати ситуацію до прийняття закону щодо відновлення роботи ВККС, подано до Верховної Ради України.
Є рішення на будь-який смак. Ми не перший рік констатуємо наявність цієї проблеми, обговорюємо її та досліджуємо. Час робити наступний крок.

А.О: Я вважаю, що треба враховувати застереження, висловлені Венеційською комісією щодо законопроєкту № 3711, звернути увагу на спільні рекомендації, надані в рамках програми Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) «Нове правосуддя», а також проєктом ЄС «Право-Justice» (що і було зроблено в законопроєкті стосовно відновлення роботи ВККС) і рухатися далі. Що довше триватиме ситуація з дефіцитом кадрів, то складніше вона вирішуватиметься. Навантаження на ті кадри, що є зараз (без можливості добору), сприятиме подільшим кадровим втратам.

Електронне судочинство: які перші враження та перспективи запровадження?

А.С.: Електронне судочинство — концепція, яку поступово втілює весь світ і за якою майбутнє. Це значно спрощує доступ до правосуддя і збільшує ефективність судових засідань. Ситуація зараз — це лише початкові дії, цифрова трансформація судової ланки потребує суттєвого вдосконалення. Недоліків достатньо: то попередні справи адвоката видаляються, то документи вчасно не надходять, то з електронним підписом якісь складнощі. Попри все, запровадження системи електронного судочинства — важливий етап. Коли воно запрацює на повну силу, це буде суттєвий прорив.

А.О.: Насправді я не очікувала, що система електронного судочинства одразу запрацює ідеально. Сам факт її запровадження — це крок уперед. Зараз складно сказати, що електронне судочинство повноцінно запрацювало. Це викликає зневіру, коли подання документів через електронні системи недостатньо, а треба ще продублювати на папері (якого, до речі, в окремих судах немає). Сподіваюся, проблема лише в тестовому режимі.

Якщо говорити про концептуальні речі, «суд у смартфоні» має бути глобальним інструментом. Це має бути судовий процес «під ключ». З моменту подання позову до виконання судового рішення. Наприклад, шляхом інтеграції з банківськими розрахунковими системами. Щоб виконання судового рішення здійснювалося натисканням кнопки. Система автоматичного арешту рахунків частково працює в рамках органів державної виконавчої служби, але це тільки перші кроки. На все інше потрібні фінанси, яких зараз немає.

Проблема фінансування судів — це управлінський недолік чи порушення права на суд?

А.О.: Насамперед це проблема, яку потрібно вирішувати. Наразі пропонуються різні ініціативи, зокрема перерозподіл бюджетного фінансування з переданням безпосередньо судам частини коштів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, територіальних управлінь Державної судової адміністрації України та Національної школи суддів України. Обговорюєтся можливість перерозподілу коштів, виділених Вищому суду з питань інтелектуальної власності. Слід підкреслити, що дефіцит фінансування судової системи — це програмна помилка. Тож проблеми, що виникають, є прогнозованими. Підхід до судової реформи має бути системним, зокрема і в контексті фінансування судів.

А.С.: Значення справедливого та неупередженого суду перебільшити дуже складно. Недостатнє фінансування є недоліком, який породжує порушення прав громадян та бізнесу на доступ до суду, захист і правосуддя. Я розумію, що питання державного бюджету не такі вже й прості, але судова реформа — це ключове питання, що нерозривно пов’язане з привабливістю держави для інвесторів та її економічним добробутом.

Як ви ставитеся до суду присяжних у тій формі, в якій він існує в Україні?

А.С.: Інститут суду присяжних — це не лише нормативне закріплення кола справ, у яких судове рішення приймається із залученням громадянського суспільства. Суд присяжних — це культура, а культура — це явище, що формується протягом тривалого часу. Зараз суд присяжних перебуває у своєму зародковому стані, коли норми є, а їх реалізація не є усталеною, передбачуваною та зрозумілою. Щоб суд присяжних міг ефективно діяти, насамперед потрібна його популяризація як серед професійної спільноти, так і в суспільстві в цілому. Якщо ми сформуємо культуру участі присяжних, такий суд працюватиме.

А.О.: Наразі доволі складно висновувати про ефективність функціонування суду присяжних, оскільки справи із залученням присяжних можна порахувати на пальцях. Суспільство в принципі не надто обізнане щодо такої опції, а це дуже звужує коло осіб, які можуть бути присяжними. Для того щоб сьогодні набути статусу присяжного (або хоча б потрапити у списки потенційних присяжних), треба бути максимально «в темі». Це не участь громадянського суспільства, це вибіркова участь обізнаних осіб. Згодна з Артемом, що передусім ми маємо сформувати культуру суду присяжних у нашій країні.

Анна Огренчук, керуючий партнер Юридичної групи LCF, та Артем Стоянов, старший партнер Юридичної групи LCF ексклюзивно для видання «Юридична практика».

Iншi Новини

Arrow Arrow