Зізнатися у виконанні

18.02.21

З набуттям чинності новими процесуальними кодексами Україна послідовно впроваджує у правозастосовній практиці підхід до поваги та підтримки рішень міжнародних комерційних арбітражів. Юридична спільнота впевнено почала заявляти клієнтам про визнан­ня українськими судами вибору сторін щодо обрання арбітражу для вирішення спорів, автономності арбітражної угоди і підходів при її тлумаченні на користь дійсності та виконуваності, обов’язковості арбіт­ражного рішення.

Протягом 2018–2019 років Верховний Суд прийняв важливі правові позиції щодо застосування вказаних підходів і принципів на затвердження проарбітрабельного характеру взаємодії між державними судами та арбітражними органами.

Згідно зі статистичними даними Київського апеляційного суду за період з 1 січня 2019 року по 23 листопада 2020 року було зареєстровано 128 заяв про визнання та надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу. 68 заяв стосувалися приведення до виконання рішень, прийнятих міжнародним комерційним арбітражем, що знаходиться на території України, а 60 заяв стосувалися рішень іноземних міжнародних комерційних арбіт­ражів. Із поданих та розглянутих у 2019 році заяв (60) було задоволено 38 (приблизно 63 %), а із поданих та розглянутих до 23 листопада 2020 року (37 заяв) — задоволено 23 (приблизно 62 %).

Наразі, по закінченні 2020 року, можна підтвердити, що переглянуті у 2017 році підходи ставлення держави до міжнародного арбітражу, які впевнено можна назвати дружніми до останнього, одержали послідовний розвиток та розуміння з боку судової влади. Вказані вище статистичні показники свідчать, що в Україні більша частина арбітражних рішень отримала визнання та надання дозволу на виконання. Але все ж таки непоодинокими є випадки відмови у приведенні до виконання арбітражних рішень. Саме тому цінність набуває розуміння тих особливостей і доводів, на які звернули увагу суди, відмовляючи у задоволенні заяв про визнання та виконання рішень міжнародних комерційних арбіт­ражів.

Відсутність арбітражної угоди

Подаючи заяву про визнання і надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, заявник має долучити оригінал арбітражної угоди або нотаріально засвідчену копію такої угоди, що є підставою компетенції арбітражу. Встановлення судом відсутності або недійсності арбітражної угоди є підставою для відмови у наданні такого дозволу.

Так, у справі № 756/618/14-ц питання про відсутність арбітражної угоди було порушенe вже після того, як компанія-заявник отримала дозвіл на виконання арбітражних рішень щодо стягнення заборгованості з АТ «Перший інвестиційний банк». Заборгованість виникла на підставі банківської гарантії, зобов’язання за якою були визнані дійсними арбітражним трибуналом із встановленням власної компетенції на розгляд спору.

У той же час вже після отримання дозволу на виконання рішень міжнародного арбітражу у цьому спорі ухвалою районного суду було встановлено, що вказана банківська гарантія була підроблена службовою особою банку із внесенням до неї завідомо неправдивих відомостей. Це стало підставою для перегляду постанови Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 756/618/14-ц за нововиявленими обставинами.

Верховний Суд дійшов виснов­ку, що банківська гарантія, яка містить арбітражне застереження, є сфальшованим офіційним документом, зміст якого і зафіксована у ньому операція не відповідають дійсності. Тому не можна вважати, що цей документ дійсно походить від банку та фіксує волевиявлення цієї юридичної особи, в тому числі в частині передачі спорів на розгляд арбітражу.

Скасовуючи власне рішення та відмовляючи у наданні дозволу на виконання рішень міжнародного арбітражу у цій справі, Верховний Суд послався на пункт «а» частини 1 статті 5 Нью-Йоркської конвенції, якою встановлено як підставу для відмови у наданні дозволу на виконання рішення міжнародного арбітражу недійсність арбітражної угоди. Привертає на себе увагу той факт, що, застосовуючи вказану підставу, Верховний Суд здійснив широке тлумачення недійсності арбітражної угоди: не тільки визнання угоди недійсною відповідно до положень українського законодавства, але й відсутність (неукладеність) такої угоди.

Таким чином, навіть успішне проходження арбітражного розгляду, в якому трибунал перевірив підстави власної юрисдикції, та отримання позитивного арбітражного рішення не є запорукою від перегляду судом під час процедури надання дозволу на його примусове виконання вказаних висновків міжнародного арбітражу про наявність арбітражної угоди та його компетенцію.

Неналежне повідомлення відповідача

Однією із поширених підстав для відмови в наданні дозволу на примусове виконання арбітражного рішення є те, що відповідач не був належним чином повідомлений про призначення арбітра або про арбітражний розгляд, а тому був позбавлений можливості надати свої пояснення.

Разом із тим остання судова практика Верховного Суду дає можливість боржникам оскаржувати приведення до виконання не просто з підстав «неповідомлення», а з підстав здійснення повідомлення не в порядку, передбаченому міжнародним договором, а саме — Угодою про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності від 1992 року (Київська угода).

У трьох справах (№ 824/70/19, № 824/26/19, № 824/69/19) було відмовлено у приведенні до виконання арбітражних рішень МКАС при ТПП РФ, оскільки суд дійшов висновку, що відповідно до Київської угоди документи повинні були надсилатися відповідачу в порядку доручення про надання правової допомоги до відповідних компетентних органів іноземної держави для вручення цих документів адресату. Накладні служб експрес-доставки не можуть вважатися доказами належного повідомлення відповідача про призначення арбітра та арбітражний розгляд справи.

Незважаючи на спірність позиції Верховного Суду щодо можливості застосування Київської угоди до порядку повідомлення сторін арбітражем, з точки зору безперешкодного майбутнього виконання на території України арбітражного рішення, така правова позиція має бути врахована позивачами в арбітражних справах, де відповідач не бере участь в арбітражному процесі, а арбітражна справа розглядається на території РФ, Білорусі, Узбекистану, Казахстану та інших країн — учасниць Київської угоди.

Публічний порядок

Посилання на порушення пуб­лічного порядку є досить поширеним доводом серед боржників проти приведення до виконання арбітражних рішень. При цьому кількість судових рішень щодо відмови у наданні дозволу на виконання з цієї підстави була досить незначною.

В останні роки питання наявності чи відсутності порушення пуб­лічного порядку в певних справах стало більш дискусійним у зв’язку з визнанням Російської Федерації (РФ) державою-агресором та введенням проти певних суб’єктів РФ санкцій. Більше того, на рівні закону було введено заборону на визнання та виконання рішень іноземних судів щодо стягнення заборгованості з підприємств оборонно-промислового комплексу, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, на користь юридичної особи держави-агресора.

Саме 2020 рік став зламним для визнання арбітражних рішень про стягнення заборгованості з українських підприємств оборонно-промислового комплексу на користь підсанкційних російських компаній. Верховний Суд відмовив у задоволенні трьох із чотирьох заяв Авіа-ФЕД-Сервіс про визнання та надання дозволу на виконання арбітражних рішень МКАС при ТПП РФ про стягнення передплати з української державної компанії «Артем» (справи № 824/101/2019, № 824/174/19, № 824/100/19).

Судові рішення обґрунтовані тим, що приведення до виконання арбітражних рішень призведе до порушення публічного порядку України, оскільки (1) порушуватиме встановлену законом заборону на визнання та виконання рішення іноземних судів щодо стягнення заборгованості з підприємств оборонно-промислового комплексу (суд дійшов висновку, що вказана заборона розповсюджується на визнан­ня арбітражних рішень); (2) відбудеться стягнення коштів на користь юридичної особи держави-агресора, що замовляє товари військового призначення і діяльність якої створює загрозу національній безпеці України (про що свідчить, застосування санкцій до Авіа-ФЕД-Сервіс).

При цьому варто відзначити, що далеко не всі арбітражні рішення з «російським елементом» перейшли в категорію невиконуваних на території України. Усталеною є судова практика, що надання дозволу на виконання арбітражних рішень, винесених у звичайних комерційних спорах між підприємствами України та РФ, не створює загрозу національній безпеці та економіці України. Як зазначає суд, визнання РФ державою-агресором не може слугувати підставою для невиконання українським суб’єктом своїх приватних за характером договірних зобов’язань.

Підсумовуючи окреслену практику, необхідно відзначити, що наявність протилежних висновків Верховного Суду в схожих справах по Авіа-ФЕД-Сервіс свідчить, що така складна правова категорія, як «порушення публічного порядку», оцінюється судами по-різному навіть за однакових обставин та не має чітких критеріїв застосування. Вказане зумовлює певну непередбачуваність у перспективах приведення до виконання арбітражних рішень, винесених на користь російських резидентів. Разом із тим загалом українські суди в своїй практиці рідко вдаються до відмови з такої підстави, що вказує на високий ступінь вимог до очевидності існування загрози основам правопорядку України.

Висновок                                          

Упродовж останніх років українські суди послідовно демонструють усе глибшу реалізацію функції контролю за арбітражем із проарбітражним підходом. Це, з одного боку, надає впевненості бізнесу в кінцевому отриманні належного йому за зовнішньоекономічними контрактами. Але з іншого — боржники вдаються до все детальнішої юридичної підготовки своєї позиції для недопущення виконання арбітражного рішення. При цьому, перш за все, вивчаються недоліки у змісті арбітражної угоди для оспорювання її дійсності або укладеності та процесуальні недоліки у повідомленні сторін під час арбітражного провадження. У той же час сам суд при вирішенні питання про надання дозволу на виконання може дійти висновку про порушення публічного порядку, що нерідко пов’язано із загальною політичною ситуацією в країні.

Зазначене наводить на таку загальну рекомендацію сторонам зов­нішньоекономічних контрактів та юристам, які їх супроводжують: не тільки детально конструювати зміст договірних умов, але й аналізувати наперед ключові ризики, які можуть виникнути у разі спору та необхідності виконання арбітражного рішення. «Бажаєш миру — готуйся до війни…».

Юлія Атаманова, партнер, керівник практики міжнародного арбітражу, спеціально для видання «Юридична практика».