Транскордонні банкрутства. СОМІ у нових судових рішеннях у Європі

17.08.20

Практично в усіх міжнародних документах, присвячених транскордонним банкрутствам, правила розв’язання колізій правових систем ґрунтуються на категорії «центр основних інтересів» (англ. – СОМІ).

СОМІ виступає ключовим критерієм для встановлення компетентного правопорядку (визначення підсудності справи), відповідно до якого має розглядатися справа чи визначається основне провадження у справах з множинними провадженнями. Ця правова категорія є ключовим елементом правил у сфері транскордонних банкрутств із розв’язання колізій у Європейських регламентах із процедур неспроможності.

Так, у Регламенті (ЄС) № 2015/848 у розділі з назвою «Міжнародна юрисдикція» цей принцип викладено приблизно так: суд держави – члена ЄС, на території якої розташований центр основних інтересів боржника, має юрисдикцію щодо порушення провадження у справі про неспроможність.

Важливо зазначити, що вичерпного визначення центру основних інтересів регламент не містить.

У практиці використання зазначеної правової категорії у справах про банкрутство з іноземним елементом ще з моменту ухвалення попереднього регламенту виникали різні складнощі, що знаходило уточнення тлумачення такої категорії в низці судових рішень.

Відповідно до загальної практики, під центром основних інтересів розуміється місце, з якого боржник на постійній основі керує своїми справами, що може бути підтверджене третіми особами.

Для юридичних осіб цим місцем зазвичай вважають зареєстрований офіс, а для фізичних осіб – це звичайне місце проживання. Певна особливість існує у справах про неспроможність фізичної особи, яка провадить підприємницьку діяльність.

В одній із найостанніших судових справ (справа C‑253/19), у якій розглядався згаданий принцип, було визначено (рішення від 30 квітня 2020 року), що звичайне місце проживання боржника – фізичної особи, що не займається підприємницькою діяльністю, є центром її основних інтересів.

Це може бути спростовано, якщо місце звичайного проживання не виконує роль центру, де приймаються економічні рішення боржника, де отримується більшість його доходів, де відбуваються основні витрати. Або якщо таке місце проживання не є місцем, де розміщена основна частина його активів.

Однак ця презумпція не може бути спростована на користь юрисдикції держави, на території якої розміщено єдиний нерухомий актив боржника.

Добре відомо, що кожна справа про неспроможність особи є унікальною, що потребує постійного уточнення змісту основних у цій сфері правових категорій.

Гадаємо, що конструкція Кодексу з процедур банкрутства на кшталт «місце проживання боржника» і в Україні отримуватиме різне наповнення, потребуватиме уточнення та вимагатиме специфічного тлумачення у різних судових справах.

Необхідно розуміти, що закон не може врахувати всі можливі випадки у кожній конкретній ситуації та можливі варіанти тлумачення специфічних правових конструкцій у кожній справі.

Тож, звісно, вивести одну-єдину універсальну формулу змістовного наповнення складних правових категорій є завданням практично нездійсненним.

Олександр Бірюков, радник Юридичної групи LCF, для видання The Page