Нюанси транскордонних банкрутств фізичних осіб

21.04.21

Визначення місця знаходження особи є особливо актуальним у справах щодо неплатоспроможності фізичних осіб, тим більше у транскордонному банкрутстві.

Однією зі важливих аспектів успішного розгляду справ про транскордонне банкрутство є визначення місця знаходження особи. Це є необхідним для встановлення компетентного правопорядку з метою обрання відповідного закону про банкрутство у справі з множинними провадженнями. Добре відомо, що у справах про банкрутство для зазначених цілей використовується концепція Центру основних інтересів (ЦОІ).

Якщо у разі банкрутства юридичних осіб для визначення місця знаходження компанії в Європейському Союзі вироблена вже достатньо велика судова практика, у тому числі і щодо тлумачення ЦОІ, то стосовно фізичних осіб прикладів чіткого визначення того, як ця правова категорія має застосовуватись на практиці, не так багато.

Тому орієнтиром для органів, що звертаються до цієї категорії, виступають судові рішення окремих країн світу.

Зрозуміло, найбільший інтерес викликає діяльність судів США та Великої Британії. Показовим прикладом тут виступає транскордонна справа про банкрутство, що розглядалась судоми цих двох юрисдикцій у 2011-2013 роках. У справі, на яку ми посилаємось, суди Великої Британії та США навели своє трактування концепції ЦОІ.

Підданого Великої Британії, який проживав у США, було визнано неспроможною у країні підданства. У Великій Британії боржник не зміг отримати зупинення провадження у справі про банкрутство, порушене за ініціативою англійського кредитора у США стосовно його активів на території цієї держави.

Призначений у справі трасті (Trustee) звернувся до суду у США з заявою про визнання провадження основним, порушене у Великій Британії, відповідно до положень Кодексу США про банкрутство. Суд у цій справі вирішив, що у разі банкрутства фізичної особи ЦОІ має вважатись місце його звичайного проживання, іншими словами місце, де фізична особа проживала з наміром залишатися на невизначений період часу. В результаті, суд з посиланням на положення Кодексу банкрутства відмовив визнати іноземне провадження, порушене у Великій Британії, на тій підставі, що центр основних інтересів боржника на час ініціювання порушення провадження у справі про неспроможність у Великій Британії знаходився у США.

Боржник у цій справі був англійським бізнесменом, який мав значні активи у Великій Британії та США. Перед тим, як для його бізнесу у 2009 році настали складні часи, банк видав йому незабезпечену позику на суму у 5 мільйонів фунтів стерлінгів. Пізніше він і його сім’я переїхали до США.

У 2012 році ця особа ініціювала добровільне банкрутство у Великій Британії. У своїй заяві він пояснив, що на час ініціювання власного банкрутства він проживав у Великій Британії та мав там постійне місце проживання протягом попередніх трьох років, як того вимагає Закон про неспроможність 1986 року. Перед тим як його заява була розглянута судом банк, що надав йому позику, ініціював порушення провадження у справі про банкрутство у США, на підставі заборгованості за договором позики. У Великій Британії боржник був визнаний неспроможною особою.

Боржник розірвав шлюб з дружиною, яка разом з дітьми повернулась до Великої Британії. Сам боржник залишався у США. Призначені у Великій Британії трасті подали заяву у США про визнання там цього провадження.

Справа за заявою про визнання була порушена у 2013 році.

Боржник у провадженні, порушеному у Великій Британії, подав у цьому провадженні заяву про зупинення розгляду заяв, поданих банком в судах США, посилаючись на те, що таким чином банк отримує несправедливу перевагу перед іншими кредиторами, на чому базується законодавство про неспроможність у Великій Британії.

Розглянувши заяву боржника, англійський суд визнав, що ЦОІ боржника знаходиться у Великій Британії, тому мораторій не є необхідним, оскільки відповідно до американського законодавства суд, порушуючи справу, вводить мораторій (зупинення усіх юридичних дій стосовно майна боржника) автоматично. Це була відмова англійського суду у введенні мораторію з поширенням на території іноземної юрисдикції. Суд також пояснив, що з іншої сторони, якщо б ЦОІ боржника було у США, то введення мораторію англійським судом було б також недоречним.

У цьому рішенні було сформульовано розуміння того, які наслідки настають у разі визнання іноземного провадження у справі про банкрутство в якості основного. Головним критерієм було визнано місце ведення підприємницької діяльності або місце проведення операцій в рамках здійснення неперервної економічної діяльності.

Якщо ЦОІ знаходиться у США, то зазвичай вводиться мораторій автоматично на всій території країни. В результаті кредиторам забороняється звертати стягнення на майно боржника. В інших випадках, коли фізична особа не є підприємцем, ЦОІ визнається звичайне місце проживання такої особи. Нагадаємо, що відповідно до зазначеного судового рішення під звичайним місцем проживання розуміється проживання з наміром залишатись на невизначений строк.

Ця тематика видається особливо цікавою у контексті розв’язання проблем так званого банкрутського туризму.

Впевнені, інформація про те, як складні питання вирішуються в іноземних судах, допоможе приймати виважені рішення і в судових провадженнях, порушених в України. Відомо, що на сучасному етапі застосування норм щодо банкрутства фізичних осіб одним із проблемних аспектів є встановлення місця проживання особи. Сьогодні суди намагаються наповнити цю правову категорію змістом у контексті розгляду справ про банкрутство.

Олександр Бірюков, радник Юридичної групи LCF, спеціально для порталу «Borg.Expert»