Зміни до процесуальних кодексів

3 грудня 2019 року Верховна Рада в першому читанні прийняла Закон про внесення змін до процесуальних кодексів щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ (№ 460). Закон набув розголосу у фаховому середовищі, оскільки передбачає встановлення більш жорстких касаційних фільтрів та внесення відповідних змін у процесуальні кодекси.

Нововведення в першу чергу зумовлені новим курсом на судову реформу та скороченням чисельності суддів Верховного Суду. З переваг нового законодавства – зменшення кількості відводів суддів, заявлених учасниками справи.

Які саме зміни передбачаються новим законом та чи буде врешті вирішена проблема зловживання процесуальними правами — прокоментували Тетяна Ігнатенко, радник Юридичної групи LCF, та Олексій Фелді, юрист Юридичної групиLCF, на сторінках видання  «Український юрист».

На ваш погляд, чи не відкрив Закон про процесуальні фільтри нових можливостей для процесуальних диверсій?

Якщо аналізувати нові зміни до процесуальних кодексів, перш за все щодо процесуальних (касаційних) фільтрів, хотілося б вірити, що це матиме позитивний вплив на судову систему загалом та на якість захисту порушеного права.

Використання касаційних фільтрів є сталою практикою у країнах ЄС. Так, міжнародна практика свідчить про те, що у судовій системі мають бути розумні обмеження підстав касаційного оскарження для того, щоб вона працювала якісніше та ефективніше.

Сьогодні ми бачимо перевантаження судів, в тому числі Верховного Суду, найголовнішим завданням якого є забезпечення сталості та єдності судової практики. А тому, запровадження касаційних фільтрів покликано зменшити кількість «технічних» касаційних скарг, які подаються учасниками процесу.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність; такі обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями (рішення ЄСПЛ «Герен проти Франції», № 51/1997/835/1041, пункт 37). Отже, позбавлення особи права на перегляд справи в касаційному порядку може призвести до неефективності судового захисту порушеного права, оскільки далеко не завжди рішення суду апеляційної інстанції приймається з дотриманням всіх вимог чинного законодавства.

Змінений концепт відводу судді, на вашу думку, дозволить нівелювати проблему зловживання процесуальними правами?

Протягом останніх двох років (після внесення змін до процесуальних кодексів), одним із найбільш поширених зловживань процесуальними правами учасниками справи було заявлення відводу суддям. Інколи, після розгляду відводу та визнання його необґрунтованим, «креативні» учасники процесу подавали заяви про роз’яснення ухвали про визнання відводу необґрунтованим, зокрема, у випадку, якщо суд не зупинив провадження у справі, або начебто не зрозумілим є статус справи, а саме: чи можна подавати процесуальні документи або вчиняти інші процесуальні дії. Після отримання відповідної ухвали за наслідками розгляду заяви про роз’яснення такі учасники не зупинялися і оскаржували до вищої інстанції відмову у роз’яснені ухвали про відвід. Звісно ж, метою таких дій було перешкоджання своєчасному розгляду справи по суті. Такі зловживання набирали обертів і призвели до того, що так званий розумний строк розгляду справи зводився нанівець.

Ми, як практикуючі адвокати, розуміємо, що у більшості випадків такі відводи були спрямовані на затягування розгляду справи, а не стосувалося прояву недовіри до суду, який розглядав справу. Підтвердженням цього може слугувати інформація прес-служби Господарського суду міста Києва, що розміщена на сайті суду, відповідно до якої з прийняттям Закону про внесення змін до процесуальних кодексів суттєво зменшилась кількість відводів, заявлених учасниками справи.

Звичайно, зміна концепту відводу судді повністю не знівелює проблему зловживання процесуальними правами, адже, як свідчить практика, учасники справи вдаються до різних способів з метою затягування розгляду справи і їх не зупиняє передбачена законодавством відповідальність за зловживання процесуальними правами. Залишається відкритим питання, наскільки суди охоче притягують таких недобросовісних учасників до відповідальності.

Як ви гадаєте, Закон про процесуальні фільтри є дієвим механізмом для зведення судової практики до єдиного знаменника?

На початку лютого 2020 року набув чинності Закон України № 460-IX, яким до трьох процесуальних кодексів України (ГПК, ЦПК та КАС) внесено чергові зміни, якими запроваджено так звані касаційні фільтри. Основна змістовна суть цих фільтрів у всіх трьох кодексах полягає у тому, що відтепер право на касаційне оскарження рішень місцевих та постанов апеляційних судів можливе винятково через призму висновків Верховного Суду (якщо суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку ВС щодо її застосування у подібних правовідносинах, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від такого висновку ВС або якщо такого висновку ВС взагалі немає). Передумовою запровадження описаних змін стало переконання в тому, що начебто передбачена процесуальним законом процедура допуску до касаційного оскарження судових рішень не сприяла виконанню Верховним Судом свого основного завдання – забезпечення сталості та єдності судової практики, тоді як запропонована названим Законом процедура не тільки забезпечить єдність у правозастосуванні, але й з часом дасть змогу значно зменшити кількісне навантаження на касаційний суд.

Однак перш ніж дати висновок про те, чи забезпечить Закон № 460-IX досягнення поставлених ним цілей, доцільно проаналізувати процедуру касаційного оскарження, що діяла до внесення змін у процесуальне законодавство.

Витоки ідеї про те, що суди касаційної інстанції не повинні здійснювати перегляд рішень нижчестоящих судів у загальному порядку, позаяк такий перегляд має бути обумовлений необхідністю забезпечення єдності судової практики, походять з європейських стандартів та практики країн ЄС, інтеграція до яких є одним із пріоритетних напрямків міжнародного розвитку України.

У національному законодавстві ідея запровадження «касаційних фільтрів» не є новою. Як відомо, 30 вересня 2016 року набули чинності зміни до Конституції України (щодо правосуддя), за якими, окрім іншого, було суттєво змінено таку основну засаду судочинства, як право на касаційне оскарження судового рішення. Нагадаємо, до внесення змін до статті 129 Конституції України було закріплено принцип «загальної касації», за яким абсолютна більшість рішень, за незначними винятками, могла бути переглянута судом касаційної інстанції, а після змін – принцип «спеціальної касації», за змістом якого можливість касаційного оскарження має бути прямо передбачена законом. Також з 15 грудня 2017 року почали діяти нові процесуальні кодекси – ГПК, ЦПК та КАС, якими було запроваджено процесуальні механізми забезпечення Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою, єдності судової практики, а саме:

• по-перше, обов’язок суду при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин враховувати висновки щодо застосування таких норм, викладені в постановах ВС (ч.4 ст.236 ГПК, ч.4 ст.263 ЦПК, ч.5 ст.242 КАС України);
• по-друге, передання справи на розгляд палати ВС – при необхідності відступу від висновку палати або колегії цієї палати (ч.1 ст.302 ГПК, ч.1 ст.403 ЦПК, ч.1 ст.346 КАС України);
• по-третє, передання справи на розгляд об’єднаної палати ВС – при необхідності відступу від висновку іншої палати або колегії іншої палати чи об’єднаної палати (ч.2 ст.302 ГПК, ч.2 ст.403 ЦПК, ч.2 ст.346 КАС України);
• по-четверте, передання справи на розгляд Великої Палати ВС – при необхідності відступу від висновку іншого касаційного суду (в тому числі висновку ВСУ), висновку Великої Палати ВС, якщо справа містить виключну правову проблему для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскарження з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції (ч.ч.3-6 ст.302 ГПК, ч.ч.3-6 ст.403 ЦПК, ч.ч.3-6 ст.346 КАС України).

Отже, передбачена процесуальним законом система заходів забезпечення єдності практики Верховним Судом є багатоступеневою і такою, що була спрямована на захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав та інтересів зацікавлених осіб. Можливі зловживання правом на касаційне оскарження могли бути присічені касаційним судом шляхом прийняття ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо правильність застосування норм матеріального та процесуального права була очевидною та не викликала необхідності додаткової перевірки. Будь-яких принципових змін в питанні забезпечення єдності судової практики Верховним Судом Закон № 460-IX не вніс. Єдиним наслідком таких змін є хіба що суттєве звуження права на касаційне оскарження. Зазначене слідує з безальтернативного виразу, що таке право можливе «виключно в таких випадках: …». За вказаного стану речей у випадку отримання Верховним Судом касаційної скарги, з якої буде вбачатися порушення нижчестоящими судами прав скаржника, проте такі порушення не підпадатимуть під виключні підстави оскарження, порушене право не зможе бути захищено, а це, на моє переконання, не сприятиме основному завданню правосуддя.

 Одна із цілей запровадження касаційних процесуальних фільтрів полягає в тому, аби зробити Верховний Суд судом права, а не судом факту. Чи вдасться досягнути цієї мети шляхом чергової зміни процесуальних кодексів?

Одним із принципів побудови вітчизняної системи судоустрою є принцип інстанційності, за яким в Україні діють місцеві та апеляційні суди, а також суд касаційної інстанції. При цьому задля ефективного судового захисту порушених, оспорених чи невизнаних прав і свобод осіб кожна ланка в трирівневій системі судів виконує специфічну, лише їй властиву функцію.

Завдання суду першої інстанції полягає у визначенні предмета спору та характеру спірних правовідносин, з’ясування обставин та дослідження доказів, у визначених законом випадках – їх витребування, огляд за місцезнаходженням тощо. За наслідками вчинення цих дій місцевий суд вирішує спір шляхом прийняття відповідного рішення.

Трьома процесуальними кодексами України (ч.2-3 ст.80 ГПК України, ч.2-3 ст.83 ЦПК України та ч.2-3 ст.79 КАС України) встановлене загальне правило, згідно з яким позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом із поданням позовної заяви, а відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом із поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Завдання суду апеляційної інстанції визначене процесуальним законом у перевірці законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, а також у перегляді справи за наявними у ній і додатково поданими доказами (ст.269 ГПК України, ст.367 ЦПК України та ст.308 КАС України).

Отже, до суду апеляційної інстанції за певних (виключних та об’єктивних обставин) можуть бути подані нові докази, яким учасники справи обґрунтовують свої вимоги і заперечення.

Зовсім інша ситуація з процесуальними функціями касаційного суду, який переглядає судові рішення «на підставі встановлених фактичних обставин справи» та перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційний суд не має права приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти наявні у справі докази (ст.300 ГПК України, ст.400 ЦПК України та ст.341 КАС України).

Саме можливість суду безпосередньо досліджувати докази у справі та, за наслідками їх оцінки, приймати (змінювати) відповідне рішення дає можливість назвати його «судом факту». Натомість «суд права» обмежується лише перевіркою правильності застосування норм матеріального та процесуального права, що здійснене на підставі вже встановлених фактичних обставин справи, тобто без додаткової переоцінки доказів.

До внесення Законом України № 460-IX змін до процесуального законодавства процесуальні функції Верховного Суду здійснювались ним виключно як «судом права», про що неодноразово було зазначено як в його ухвалах, так і в постановах. Посилення, чи-то зміна правового регулювання такого статусу із зазначеного Закону не слідує.