Закриття провадження у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності та презумпція невинуватості
Відома усім презумпція невинуватості, коріння якої сягають часів римського права, є невід’ємною складовою права на справедливий суд.
Ця правова аксіома, відображена у статті 62 Конституції України, гарантує кожному невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення, доки протилежне не буде доведене уповноваженими державними органами у встановленому законом порядку.
З даного формулювання випливає єдино можливий висновок: особа є винуватою лише у випадку, коли сторона обвинувачення довела склад кримінального правопорушення у її діянні, а суд в обвинувальному вироку, що набрав законної сили, це констатував.
На жаль, суспільство такий сценарій не завжди влаштовує, тому закриття кримінального провадження на підставі ст. 284 КПК України сприймається як те, що правоохоронці “відпустили чергового злочинця”. Особливо гостру реакцію викликає закриття кримінального провадження у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності через закінчення строків давності (п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК України та ст. 49 КК України). За такого сценарію чи є особа винною в очах суспільства?
Незважаючи на “пряму” відповідь у презумпції невинуватості, підстави для дискусії можуть лежати у нормах Кримінально-процесуального кодексу 1960 року. Цей кодекс встановлював реабілітуючі/нереабілітуючі підстави закриття кримінальної справи.
Стаття 6 КПК 1960 року встановлювала, що за відсутності події чи складу злочину суд постановляє виправдувальний вирок, а у випадках закінчення строків давності чи внаслідок акту амністії — обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання. Відповідно, зважаючи, що закриття провадження у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності було нереабілітуючою підставою, в очах суспільства особа все ще сприймалася як непокараний злочинець.
Однак важливо, що у КПК України 2012 року поділ на реабілітуючі/нереабілітуючі підстави відсутній. Якщо абз. 1 ч. 7 ст. 284 чинного КПК України вказує, що суд виносить виправдувальний вирок у випадку відсутності події чи складу кримінального правопорушення, то абз. 2 цієї статті закріплює, що у випадку закриття за давністю суд, враховуючи думку обвинуваченого, постановляє саме ухвалу про закриття кримінального провадження.
Відсутність поділу у чинному КПК України явно свідчить про намір законодавця відмовитися від радянського спадку.
Тим не менш, якщо ж після закінчення строків давності особа хоче розгляду справи “з метою реабілітації”, то лише за таких обставин та винесення вироку можна стверджувати про її винуватість чи невинуватість.
У даному аспекті актуальним є висновок Касаційного кримінального суду Верховного суду від 18 лютого 2025 року у справі № 712/8174/23. ККС ВС наголосив, що суд не може і не повинен констатувати факт вчинення особою кримінально караного діяння, якщо провадження закривається у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України за ініціативою та згодою особи, яка притягується до кримінальної відповідальності.
Така позиція повністю відповідає тій, що висловив у своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ): національний суд не може констатувати вину після закриття справи за строками давності, інакше – це порушення презумпції невинуватості.
У справі Minelli v. Switzerland заявник не був притягнений до кримінальної відповідальності через закінчення строку давності. Однак швейцарський суд, ухвалюючи рішення про розподіл витрат, заявив, що коли провадження припиняється через закінчення строку давності, питання витрат залежить від рішення, яке було б винесено, якби не було застосовано строк давності. Суд заявив, що дуже ймовірно, якби строк давності не минув, заявник був би засуджений, тому зобов’язав його сплатити дві третини судових витрат.
ЄСПЛ встановив, що презумпція невинуватості порушується, якщо судове рішення, яке стосується обвинуваченого, “відображає думку про те, що він винен”, навіть за відсутності офіційного засудження. Ці оцінки є “несумісними з повагою до презумпції невинуватості”, оскільки вони були зроблені без попередньо доведеної вини заявника відповідно до закону, а тому порушують ч. 2 ст. 6 Конвенції.
У справі Pasquini v. San Marino (no. 2) суддя при вирішенні питання про цивільну компенсацію, стверджувала, що заявник злочинно привласнив кошти і не було сумнівів щодо наявності умислу. На думку ЄСПЛ, ця термінологія виходила за межі посилання на складові елементи злочину, що могли бути актуальними як для цивільної, так і для кримінальної відповідальності, але прямо вказувала на те, що дії заявника були рівнозначні діям, в яких його звинувачували у справі, закритою за строками давності. Відповідно, ЄСПЛ звернув увагу на необхідність особливої обережності у формулюваннях, які стосуються осіб, звільнених через закінчення строку давності, щоб уникнути порушення презумпції невинуватості.
З огляду на такі вимоги, важливо, щоб суди, органи державної влади, а також представники засобів масової інформації не були надто різкими у висловлюваннях, з яких можна встановити скептичне ставлення до невинуватості особи, звільненої за строками давності.
Наприклад, 15 жовтня 2025 року ВАКС у справі №991/6364/24 задовольнив клопотання захисника про закриття кримінального провадження у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності на підставі закінчення строків давності. Тим не менш, пресслужба САП, інформуючи суспільство про результати розгляду клопотання, наголосила, що “перед прийняттям зазначеного рішення обвинуваченому роз’яснено право заперечувати проти закриття справи та право на продовження судового провадження в повному обсязі в загальному порядку з метою доведення своєї позиції про невинуватість у вчиненні інкримінованого злочину”.
Такі формулювання правоохоронного органу не лише перекладають обов’язок доказування з боку державних органів на сторону захисту, а й підривають сприйняття особи у суспільстві як невинної у вчиненні кримінального правопорушення.
На жаль, проблематика цього питання насправді глибша, а її корені не лише у роботі суду, прокуратури чи сторони захисту, а засадничих поглядах суспільства на винуватість/невинуватість особи, коли остання “з метою реабілітації” повинна виконувати обов’язки органів державної влади, аби повернути status quo ante. Правоохоронні органи, маючи обов’язок довести вину особи, повинні зважати на строки та ефективно реалізовувати свої стратегії у їхніх межах. Однак нездатність системи державного обвинувачення виконати свою функцію не повинна витікати у вічне кримінальне переслідування та негативні наслідки для особи протягом усього її життя. Відсутність механізмів ефективного реагування на безпідставні затягування кримінального провадження є виключно недоліком законодавства, а не особи, що теж є заручницею ситуації. З огляду на це, важливим є усвідомлення як державними органами, так і громадянським суспільством гарантій, які надає особі презумпція невинуватості, та простої істини – особа невинувата, поки не доведено протилежне.
Анастасія Савчук, молодша юристка, ексклюзивно для Юрист & Закон.
Iншi Публікації
