Правосуддя воєнного часу: Чи відповідають покарання в Україні стандартам ЄСПЛ?

Повномасштабне вторгнення Росії та введення воєнного стану створили безпрецедентні виклики для системи кримінального правосуддя України: акти державної зради, колабораціонізму, корупції та дезертирства безпосередньо загрожують виживанню держави, підривають оборонні можливості та довіру міжнародної спільноти.

Такі обставини призводять до імпульсивної реакції суспільства, що вимагає швидкого і суворого покарання. З огляду на це, важливим є дослідження дотримання Україною стандартів призначення законного, індивідуалізованого та пропорційного покарання, зважаючи на умови воєнного стану, відповідно до практики Європейського суду з прав людини («ЄСПЛ», «Суд»).

Законність

ЄСПЛ послідовно наголошує, що покарання не може бути без закону. У справі Круслін проти Франції при тлумаченні поняття «закон» Суд бере до уваги як належну процедуру ухвалення, так і відповідність закону певним «вимогам якості». Розглядаючи справу Серков проти України, Суд зазначив, що такими є зокрема доступність, чіткість та передбачуваність закону.

На жаль, при проведенні паралелей між вимогами Суду та реаліями України можна спостерігати невідповідність вищезазначеним стандартам.

За майже чотири роки повномасштабного вторгнення Верховна Рада України прийняла більше тридцяти дев’ятизаконів про внесення змін до КК України, тринадцять з яких були поспішно прийняті лише за перші два місяці війни (березень-квітень 2022 року). Серед них – закони, що вводять нову статтю 111-1 «Колабораціонізм» та статтю 111-2 «Пособництво державі-агресору». Остання, наприклад, створила штучну конкуренцію зі статтею 111 КК «Державна зрада», яка вже криміналізувала допомогу агресору, спровокувавши цим широке поле для розсуду з боку правоохоронних органів та судів.

Також навіть в межах однієї статті схожі діяння караються по-різному. Наприклад, у двох подібних справах, класифікованих за одним і тим же пунктом статті 111-1, що карає передачу представникам держави-агресора матеріальних ресурсів, одна особа надала окупантам двох баранів, а інша – продукти харчування та випрану білизну. Однак у першій справі суд засудив особу до одного року та трьох місяців позбавлення волі, а в другій – призначив штраф як основне покарання.

Для власників бізнесу така невизначеність теж створює непередбачувані ризики: компанії, які продовжують законнудіяльність на окупованих або деокупованих територіях, можуть несподівано потрапити «під різні статті (чи частини статей)» Кримінального кодексу, залежно від інтерпретації правоохоронців. Інвестори ж, оцінюючи ризики роботи в Україні, теж змушені враховувати непередбачуваність правозастосування, що негативно впливає на інвестиційний клімат країни.

Відповідно, кримінальне законодавство України в умовах війни має значні недоліки з точки зору передбачуваності. Неякісні норми без чітких розмежувань надають широкі дискреційні повноваження правоохоронним органам та судам. Результатом цього є непослідовність у кваліфікації та застосування довільних покарань за подібні діяння, що унеможливлює передбачення обсягу караних діянь та наслідків правопорушень.

Індивідуалізація

М. Фуко підкреслював, що судді розглядають не тільки злочини, а й «душу» особи: її пристрасті, інстинкти, аномалії та суперечності. Це відображає суть індивідуалізованого винесення вироку, яке має подвійну природу: адаптація розміру санкцій до характеристик особи (біографія, вина, мотиви, потенціал реабілітації) при дотриманні системних вимог послідовності, рівності та правової визначеності.

ЄСПЛ також розглянув важливість індивідуалізації у справі Гірст проти Сполученого Королівства, встановивши, що автоматичні, загальні санкції без оцінки конкретних обставин суперечать Конвенції, а у справі Мюррей проти Нідерландівпідкреслив обов’язок держави розробити індивідуалізований план покарання, залежно від «індивідуальної ситуації та особистості» особи.

Конституційний Суд України аналогічно визнав конституційний принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначивши, що абсолютно визначені та/або неальтернативні санкції і неврахування характеру вчиненого діяння, особливостей особи, форми вини тощо при винесенні вироку буде порушенням цього стандарту.

Наразі в українському кримінальному праві спостерігається позитивна тенденція до побудови кримінальних санкцій на основі альтернатив, що дозволяє індивідуалізувати покарання шляхом вибору найбільш відповідного в конкретних обставинах.

Саме альтернативні санкції, які передбачають наявність кількох видів покарань, як-от громадські роботи, штраф, позбавлення волі тощо, дозволяють суду обрати найбільш відповідне покарання, залежно від обставин справи та особи винного. Практична «цінність» альтернативних санкцій проявляється, наприклад, у ситуаціях, де суддя призначає покарання у вигляді штрафу за недотримання закону вперше через необережність, і позбавлення волі – у випадку рецидиву.Такий підхід забезпечує гнучкість та допомагає уникнути руйнівних наслідків, як-от позбавлення волі підприємців, керівників компаній, сприяючи збереженню діловоїактивності та робочих місць, особливо важливих під час воєнного стану.

Українські судді при призначенні покарання намагаються керуватися принципом індивідуалізації, хоча тут можна спостерігати як позитивні, так і негативні приклади.

З одного боку, у справі № 127/18004/22 Верховний Суд зазначив, що пом’якшувальні обставини, а саме відсутність судимості, не перебування на обліку у психіатра чи нарколога, позитивна характеристика з місця роботи та щире каяття, хоч і були недостатніми для призначення умовного покарання, забезпечили особі найнижче покарання за статтею. Крім того, суди часто враховують додаткові пом’якшувальні обставини,не зазначені у статті 66 КК України, як-от перерахування застави на підтримку ЗСУ у справі № 442/2407/22.

З іншого боку, суди часто ігнорують складність умов окупації і не враховують вимоги I Додаткового протоколу до Женевської конвенції, який передбачає можливість виконання цивільними особами-підприємцями на окупованих територіях робіт і послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності населення. Наприклад, у справі № 761/18386/23 громадянин України продовжував надавати послуги з пасажирських перевезень на окупованій території Херсона, оскільки місцеві мешканці потребували їх для евакуації. Однак Суд не оцінив ці обставини, визнавши перевізника винним у вчиненні злочину за статтею 111-1 КК України. Така практика створює правовий вакуум для бізнесу на деокупованих територіях.

Отже, хоча законодавча база України формально втілює принцип індивідуалізованого покарання, його застосування під час війни виявляє певні суперечності, незважаючи на альтернативні санкції та судову дискрецію. Хоча є позитивні приклади, практика свідчить, що судді порушують принцип індивідуалізації, коли ігнорують захист Женевськихконвенцій. Це, всупереч вимогам ЄСПЛ, створює ризик перетворення винесення вироку на механічну реакцію на категорії злочинів, пов’язаних з національною безпекою, а не на нюансоване оцінювання індивідуальної вини.

Пропорційність

Принцип пропорційності є основним принципом винесення вироку, який ЄСПЛ найчастіше застосовує при визначенні законності втручання в права особи. Зокрема, у справі Скоппола проти Італії (№ 2) Суд зазначив, що застосування пропорційного покарання до кожного караного діяння відповідає принципу верховенства права. Дотримуючись цього правила, Суд оцінював, чи є довічне ув’язнення без права на дострокове звільнення «грубо непропорційним», що становить нелюдське або принижуюче гідність покарання, і в справі Ласло Мадяр проти Угорщини дійшов висновку, що це дійсно порушує статтю 3 Конвенції.

Конституційний Суд України також зазначив, що справедливість покарання вимагає його пропорційності вчиненому. Однак досі проблемним аспектом винесення вироку з точки зору пропорційності є крадіжка, вчинена в умовах воєнного стану (п. 4 ст. 185 КК України). До 2024 року кримінально караною була крадіжка на суму близько 300 гривень, що за вчинення «в умовах воєнного стану» каралася позбавленням волі строком не менше п’яти років.

Таким чином, ця норма призвела до призначення покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі за крадіжку шоколаду та цукерок (1 132 грн) чи декількох дерев’яних дощок (650 грн).

Хоча у 2024 році фінансовий поріг для крадіжки був підвищений до 3 028 грн основна проблема (застосування воєнного стану в кожному випадку без будь-якого реального зв’язку) не була вирішена. Верховний Суд, маючи можливість скоригувати цю практику, дотримався надмірного формалізму, заявивши, що «в умовах воєнного стану» передбачає сам факт воєнного стану на всій території України. Таким чином, «крадіжкою, вчиненою в умовах воєнного стану» все одно буде вважатися будь-яка крадіжка на суму понад 3 028 грн на території України, навіть без прямого зв’язку з війною.

Отже, хоча Україна формально визнає «пропорційність» як конституційну вимогу, застосування воєнного стану як кваліфікуючої обставини у певних злочинах, зокрема крадіжці, незалежно від будь-якого зв’язку з збройним конфліктом, явно становить «грубу непропорційність». Якщо така практика продовжиться, це не тільки підірве саму суть злочину як найбільш суспільно шкідливого діяння, але й може порушити норми статті 3 Конвенції.

Баланс інтересів

Одним з найскладніших принципів ЄСПЛ при винесенні вироку є справедливий баланс між необхідністю втручання в права особи та суспільними інтересами.

Під час війни Конвенція дозволяє колективним інтересам держави тимчасово переважати над правами особи,враховуючи принцип «salus rei publicae suprema lex est» (благо держави є верховним законом).

З цієї точки зору, угоди про визнання винуватості, прискорюючи судовий процес, заощаджуючи судові ресурси та дозволяючи правопорушникам взяти на себе відповідальність в обмін на поблажливість, слугують як індивідуальним, так і суспільним інтересам.

Однак питання укладення угод про визнання винуватості в кримінальному провадженні, особливо у справах про корупцію, є досить суперечливим в українському суспільстві, оскільки фінансові санкції часто сприймаються як спосіб відкупитися від ув’язнення. Україна, з її радянським минулим, демонструє, що суспільний попит на покарання є досі інтенсивним та емоційним, що покладає додатковий суспільний тягар на суддів під час винесення вироку.

Таким чином, хоча за угодою про визнання винуватості суд повинен знайти баланс між відповідним покаранням для обвинуваченого та суспільними вигодами, перебуваючи під тиском, українські судді базують свої рішення на перевагах для останнього. Наприклад, за угодою про визнання винуватості колишній мер Полтави перерахував 2 млн грн до ЗСУ, а забудовник, засуджений за підкуп, – 100 000 доларів США на проект «Армія дронів».

Загалом, як свідчать звіти САП, за останні три роки в рамках угод про визнання винуватості фігуранти у корупційних справах перерахували до ЗСУ приблизно 2,9 млрд грн.

Для бізнес-спільноти такий підхід має подвійне значення. З одного боку, він створює прозорий механізм: менеджери та власники бізнесу, які опинилися під кримінальним переслідуванням, можуть уникнути тривалих судових розглядів та ув’язнення, уклавши угоду про визнання винуватості. Такий внесок у національну оборону є розумним балансом інтересів під час воєнного стану. З іншого боку, існує ризик, що така практика може перетворитися на систему, в якій справедливість залежить від фінансових можливостей обвинуваченого — це питання викликає занепокоєння серед міжнародних партнерів та інвесторів.

Підсумовуючи, помітним є те, що хоча українське законодавство формально включає стандарти ЄСПЛ, їх застосування виявляє системні недоліки, які ставлять під загрозу фундаментальні гарантії верховенства права.

Парламент поспішно ухвалив закони, які не відповідають вимогам «якості права», суди механічно застосувуютьпринцип індивідуалізації, часто не враховуючи індивідуальні обставини, складність заняття та захист міжнародного гуманітарного права, а порушення принципу пропорційності проявляється у застосуванні суворих покарань без зв’язку ізвоєнним станом.

Для українського бізнесу та інвесторів ці проблеми мають конкретні наслідки: непередбачуваність кримінального переслідування на деокупованих територіях, ризики непропорційних покарань за економічні злочини та залежність правосуддя від інтерпретації «воєнного стану». Європейська інтеграція України вимагає не лише формального прийняття стандартів ЄСПЛ, але й їх реального впровадження, а це питання не тільки прав людини, але й економічної стабільності та інвестиційної привабливості країни.

Незважаючи на виклики війни, для забезпечення відповідності практики винесення вироків конвенційним зобов’язанням України необхідні комплексна реформа кримінального законодавства, навчання суддів підходам ЄСПЛ до покарань та прозорі механізми нагляду.

Анастасія Савчук, молодша юристка, ексклюзивно для видання «Окрема Думка».