Покарання в угоді про визнання винуватості: проблемні аспекти

Угода про визнання винуватості – це особливий інститут кримінального процесу, побудований на компромісі між стороною обвинуваченням та підозрюваним/обвинуваченим.

Його сутність полягає у добровільному визнанні вини особою та узгодження покарання зі стороною обвинувачення та  прискорення розгляду кримінальних проваджень, скорочення кількості судових засідань та оптимізація навантаження на судову систему.

Водночас  практика засвідчує, що укладення такої угоди не позбавлена практичних проблем, які стосується узгодження покарання та затвердження угоди про визнання винуватості судом.

Порядок укладення угоди про визнання винуватості

Для розуміння проблемних аспектів угоди про визнання винуватості доцільно почати з загального порядку її укладення.

Угода про визнання винуватості може ініціюватися прокурором, підозрюваним або обвинуваченим. Укладення угоди допускається з моменту повідомлення про підозру і до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку.

Угода може бути укладена щодо:

1) кримінальних проступків, нетяжких злочинів, тяжких злочинів (крім корупційних кримінальних правопорушень);

2) корупційних кримінальних правопорушень:

• за умови викриття підозрюваним чи обвинуваченим іншої особи у вчиненні будь-якого корупційного кримінального правопорушення;
• якщо інформація щодо вчинення такою особою кримінального правопорушення буде підтверджена доказами;
• за умови повного або часткового відшкодування завданого збитку або заподіяної шкоди.

3) корупційних кримінальних проступків, нетяжких або тяжких корупційних злочинів:

• за відсутності співучасті у кримінальних правопорушеннях, що підтверджується матеріалами кримінального провадження
• за умови повного відшкодування завданого збитку або заподіяної шкоди.

4)  Особливо тяжкі злочини, скоєні групою осіб за попередньою змовою, організованою групою, злочинною чи терористичною організацією — якщо підозрюваний або обвинувачений (який не є організатором) допоміг викрити таку групу чи організацію.

Зміст угоди обов’язково включає (ст. 472 КПК України):

• повне визнання особою своєї вини;
• визначення його зобов’язань щодо сприяння у відкритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (у разі наявності таких домовленостей);
• погодження виду та розміру покарання,  згода особи на його призначення або на призначення покарання та звільнення від його відбування з випробуванням.

Після досягнення домовленостей угода оформляється письмово та подається до суду для затвердження.

Суд, перевіривши відповідність угоди закону та інтересам правосуддя, може затвердити її вироком, призначивши узгоджене покарання. Водночас суд може відмовити у затвердженні угоди.

Отже, інститут угоди про визнання винуватості є винятковим механізмом, застосування якого можливе лише за наявності чітко визначених КПК умов. Його мета зменшення тривалості досудового розслідування/судового розгляду, а також узгодити покарання яке задовольняє обидві сторони.

Проблеми  узгодження покарання

Узгоджене сторонами покарання повинно відповідати трьом ключовим вимогам:

• межам санкції статті Кримінального кодексу України, за якою кваліфіковане діяння;
• принципу справедливості, закріпленому у статті 65 КК України;
• цілям покарання — виправленню особи та запобіганню вчиненню нових злочинів.

На практиці саме узгодження покарання нерідко стає найбільш проблемним елементом угоди. Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував: суд повинен перевіряти не лише формальну відповідність угоди вимогам закону, а й фактичну обґрунтованість погодженого покарання.

Так у постанові 07.04.2020 у справі № 761/13021/19  Верховний Суд підтвердив, що суддя зобов’язаний перевірити не лише правильність складання угоди, а й реальне визнання вини, відсутність примусу та пропорційність узгодженого покарання.

2.1. Узгоджене покарання не відповідає інтересам суспільства

Частина 7 статті 474 КПК України передбачає, що суд може відмовити у затвердженні в угоді, якщо її умови не відповідають інтересам суспільства. Однією із таких умов в угоді є погодження сторонами покарання.

Судова практика свідчить, що непоодинокими є випадки, коли запропоноване покарання оцінюється судами як надмірно м’яке та таке, що не забезпечує балансу між приватними інтересами обвинуваченого і суспільним інтересом у відновленні справедливості.

Так, ухвала Дніпровського районного суду міста Києва від 26.11.2024 у справі № 755/19860/24, сторони погодили призначення покарання: за ч. 4 ст. 111-1 КК України – 4 роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади строком на 10  років,  за ч. 2 ст. 28 ч. 4 ст. 111-1 КК України – 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади строком на 10 років та узгодили звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України.

Суд відмовив у затвердженні угоди, оскільки застосування ст. 75 КК України (звільнення з випробуванням) у поєднанні з тяжкістю інкримінованих злочинів не узгоджувалося з вимогами ст. 65 КК України щодо необхідності й достатності покарання.

Аналогічна ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 16.07.2025 справа № 761/19842/25:

Сторони погодилися на призначення покарання обвинуваченому за ч. 1 ст. 114-1 КК із застосуванням ст. 69 КК у вигляді штрафу у розмірі 7000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Суд відмовив у затвердженні угоди, оскільки призначене сторонами покарання у вигляді штрафу не відповідає тяжкості інкримінованих злочинів та не відповідає інтересам суспільства.

У свою чергу, ухвала Голосіївського районного суду м. Києва від 04.08.2025 справа № 752/10853/25 :

Суд відмовив у затвердженні угоди, оскільки її умови не забезпечували належного балансу між публічним інтересом та приватним інтересом обвинуваченого.

Таким чином, ключовою підставою для відмови у затвердженні угоди про визнання винуватості є невідповідність погодженого сторонами покарання інтересам суспільства. Варто зазначити, що законодавство не містить нормативного визначення категорії «суспільний інтерес». Відтак, саме судова практика наповнює його конкретним змістом.

Верховний суд у постанові від 02.12.2021 у справі № 320/10736/20 надавав визначення поняттю “суспільний інтерес”.

“Суспільний (публічний) інтерес є оціночним поняттям, що охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних та таких, що ґрунтуються на моральних засадах, інтересів, а тому наявність суспільних (публічних) інтересів повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку”.

Отже, суди самостійно встановлюють його наявність чи відсутність, виходячи з конкретних обставин справи, матеріалів провадження та власного внутрішнього переконання.

Такий підхід дозволяє враховувати особливості конкретної справи, але водночас залежить від суб’єктивної думки суду та залишає простір для значної дискреції суду, що іноді призводить до неоднакової практики.

2.2. Визначення строків звільнення від відбування покарання з випробуванням

Поширеною практикою при укладенні угоди про визнання винуватості є домовленість про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, тобто встановлення іспитового строку.

Однак саме питання тривалості іспитового строку нерідко викликає сумніви та заперечення з боку суду.  Суди неодноразово відмовляли у затвердженні угод, мотивуючи це тим, що погоджений сторонами строк випробування не відповідає тяжкості вчиненого злочину чи характеристиці особи обвинуваченого.

У низці випадків суди вважають, що узгоджений строк не відповідає тяжкості вчиненого злочину, особі обвинуваченого, що стає підставою для відмови у затвердженні угоди.

Для прикладу розглянемо ухвалу Апеляційної палати ВАКС від 27.01.2025 у справі № 991/4875/21 :

Суд першої інстанції затвердив угоду про визнання винуватості, але замість 1 року іспитового строку, як було погодженого сторонами, призначив 3 роки іспитового строку. ВАКС аргументував своє рішення тяжкістю вчинення кримінального правопорушення.

Сторони не погодилися із таким рішенням суду та подали апеляційну скаргу, вважаючи, що суд першої інстанції призначив суворіше покарання ніж узгоджене сторонами угоди.

Апеляційний суд відмовив у задоволені апеляційної скарги. Суд вказав, що визначення судом першої інстанції тривалості іспитового строку в межах, визначених ст. 75 КК України, само по собі не може свідчити про призначення покарання більш суворого ніж узгоджено сторонами угоди.

Аналогічну позицію висловив Верховний Суд у постанові від 26.02.2020 у справі № 161/8590/19. Суд наголосив, що встановлення тривалості іспитового строку є правом суду і не може тлумачитися як вихід за межі домовленостей сторін та призначенням суворішого покарання.

Таким чином, попри те, що сторони можуть домовитися про застосування випробування та визначити його тривалість, суд має можливість змінити цей строк на власний розсуд у межах закону.

З одного боку, це виправдано дискреційною судових повноважень,  з іншого — породжує проблему передбачуваності результату угоди. Обвинувачений може погоджуватися на угоду, виходячи з конкретних умов, однак фактичне рішення суду виявляється відмінним від очікуваного.

Стаття 474 КПК України визначає підстави для відмови у затвердженні угоди, але прямо не наділяє суд правом змінювати її умови.

Така невизначеність створює підґрунтя для різного застосування практики та знижує рівень довіри до інституту угод про визнання винуватості.

2.3. Призначення покарання за сукупністю кримінальних правопорушень

Проблемним є питання призначення покарання за сукупністю вчинених кримінальних правопорушень. Складність полягає у визначенні остаточного покарання та способу його призначення — за принципом поглинення чи складання. Недостатня конкретизація цього аспекту в угоді нерідко стає підставою для відмови суду в її затвердженні.

Наприклад, ухвалою Новокодацького районного суду м. Дніпра від 14.05.2025 у справі  №205/7267/25 відмовлено у затвердженні угоди, оскільки не визначено принцип призначення покарання за сукупністю (поглинення чи складання). На думку суду,  це свідчить про неправильне застосування закону і унеможливлює ухвалення вироку на підставі угоди.

Також в іншій справі ухвалою Білгород-Дністровський міськрайонний суд від 13.02.2025 у справі № 495/10080/24, відмовлено у затвердженні угоди. Суд аргументував своє рішення тим, що з угоди не вбачається, що сторонами узгоджене покарання окремо за ч. 1 ст. 190 КК України та окремо за ч. 2 ст. 190 КК України, а визначено тільки остаточне покарання що належить до повноважень суду.

На думку суду, відсутність в угоді про визнання винуватості узгодженого покарання по кожному із кримінальних правопорушень, суперечить вимогам КПК України щодо її змісту, та є підставою для відмови в затвердженні угоди.

Отже, сторони угоди іноді обмежуються узгодженням лише загального покарання, не деталізуючи його щодо кожного епізоду та не визначаючи порядок його призначення (поглинення чи складання).У таких випадках суд позбавлений можливості затвердити угоду, оскільки її зміст не відповідає вимогам ст. 474 КПК України.

Висновок

Таким чином, угода про визнання винуватості є важливим інструментом у кримінальному провадженні, який дозволяє скоротити строки розгляду справи, зменшити навантаження на суди та узгодити сторонами покарання.  Водночас аналіз судової практики свідчить, що саме питання узгодження покарання викликає проблеми на практиці.

По-перше, суди часто відмовляють у затвердженні угоди через невідповідність покарання суспільному інтересу, поняття якого закон чітко не визначає. Це створює простір для судової дискреції та призводить до різної судової практики.

По-друге, визначення іспитового строку при ст. 75 КК України залишається спірним — навіть за домовленістю сторін суд сам вирішує його тривалість, що знижує передбачуваність угоди для особи.

По-третє, при призначенні покарання за сукупністю злочинів виникають труднощі через нечіткі умови угоди щодо принципів поглинення чи складання покарань. Це унеможливлює її затвердження та потребує законодавчого уточнення.

Для підвищення ефективності застосування угод про визнання винуватості доцільно:

• Нормативно закріпити поняття «суспільний інтерес» у КПК та КК України. Це забезпечить орієнтир для судів при перевірці відповідності узгодженого покарання суспільному інтересу.
• Розширити положення ст. 75 КК України (звільнення від відбування покарання з випробуванням), а також відобразити у КПК України як елемент контролю суду при затвердженні угоди.
• Удосконалити вимоги до змісту угоди. Внести зміни до ст. ст. 472–475 КПК України, які регламентують зміст і порядок затвердження угод. До вказаних норм слід додати вимогу, щоб сторони обов’язково зазначали: вид і розмір покарання за кожен інкримінований злочин, принцип визначення остаточного покарання за сукупністю (поглинення чи складання).

Закріплення цих положень сприятиме єдності судової практики, передбачуваності для сторін та підвищить ефективність застосування угод у кримінальному провадженні.

Максим Бехало, юрист, ексклюзивно дня видання Юрист & Закон.