Найстаріший відомий історикам письмовий договір укладено приблизно в 2300 році до н.е.
Незважаючи на тисячолітню історію, питання щодо підписання договорів і сьогодні залишаються актуальними.
Так, продумавши всі істотні умови договору до дрібниць, тричі проконсультувавшись з юристами, пройшовши тривалий процес перемовин, ви врешті підписуєте такий вигідний та бажаний для вашого підприємства договір. Та ось приходить час виконувати обіцяне, а ваш контрагент чомусь не поспішає цього робити. Ба більше, відмовляється від будь-яких зобов’язань за договором та ставить під сумнів його дійсність.
Проблема виявляється в тому, що особа, яка підписала з вами договір із сторони контрагента, не мала повноважень на вчинення такого правочину.
І дійсно, чинне законодавство пов’язує дійсність договорів з наявністю повноважень (обсягу цивільної дієздатності) у їх підписантів. У випадку підписання договору особою, яка не мала необхідного обсягу повноважень на це, такий договір може бути оспорений та визнаний в судовому порядку недійсним з моменту його укладення та таким, що не створює жодних правових наслідків, окрім тих, що пов’язані з його недійсністю.
Тобто у разі визнання договору недійсним кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього договору, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість того, що одержано. Якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
На перший погляд, здається, що таке правове регулювання мінімізує ризики, які пов’язані з визнанням договору недійсним. Але чи все так безпечно? Певно, що ні. Як мінімум сторона, яка вважала договір дійсним, розраховувала на те, що отримає бажане та, відповідно будувала свої плани, а можливо, і взяла на себе зобов’язання перед третіми особами.
Відтак, підписуючи договір, його сторонам варто звернути увагу на те, чи має особа, яка є підписантом, право вчиняти таку дію.
Встановити наявність прав на підписання договору можливо шляхом перевірки правовстановлюючих та установчих документів. Найчастіше для перевірки обсягу повноважень сторони договору звертають увагу на довіреність, договір про надання правової допомоги, статут, протокол загальних зборів учасників або акціонерів товариства, наказ про призначення на посаду, витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, паспорт.
До кожного із зазначених вище документів законодавство передбачає певні вимоги щодо їх форми та змісту, порушення яких поставить під сумнів їх дійсність, а відтак, і повноважність підписанта.
Тому, здавалося б, така проста дія, як перевірка повноважень підписанта, потребує чимало уваги та витраченого часу.
В першу чергу, варто зазначити, що судова практика сходиться на тому, що наявність посилання в договорі на здійснення повноважень представником однієї зі сторін на підставі установчого документа (наприклад, статуту), свідчить про обізнаність контрагентів з обсягом повноважень такої особи відповідно до змісту цього документа та входить у межі звичайної обачності при укладенні договору.
Тобто, якщо ви в договорі послались на статут чи довіреність, то вважається, що ви з ними ознайомлені та знаєте про наявні в них обмеження.
При цьому, якщо відомості в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відмінні від відомостей в статуті, а договір містить посилання на статут, то перевагу матимуть відомості статуту.
Трапляються випадки, коли недобросовісний контрагент умисно не розкриває інформації про наявність обмеження повноважень на укладення договорів або вчиняє дії спрямовані на визнання недійсними документів, які такі повноваження надавали підписанту.
Така ситуація є класичним проявом недобросовісної поведінки контрагента, оскільки інша сторона не знає та не може дізнатись з відкритих джерел про обсяг повноважень представника свого контрагента.
З цього приводу чинне законодавство та судова практика містить наступні застереження.
Так, Цивільний кодекс України передбачає, що обмеження повноважень представника юридичної особи мають значення лише у випадку, якщо ця юридична особа доведе, що її контрагент знав чи за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження.
Відтак, договір може бути визнаний недійсним з підстав перевищення своїх повноважень підписантом, у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто, контрагент знав або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не міг не знати про обмеження в повноваженнях підписанта з іншої сторони.
Разом із тим, закон не встановлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій контрагента. Тобто категорія «розумна обачність» є оціночною та в кожному конкретному спорі обставини укладення договору та перевірки повноважень осіб, які цей договір підписали, досліджуються та оцінюються судом окремо.
Суди, вирішуючи такі спори, зазначають, що для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідно встановити:
- наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому, тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе юридична особа, з чиєї сторони діяв підписант з обмеженими повноваженнями;
- дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання.
Тобто навіть якщо договір було підписано особою з перевищенням повноважень, але всі дії сторін свідчать про наявність реального наміру укласти та виконувати договір, а тим більше, якщо було вчинено дії, спрямовані на виконання договору, то одна лише обставина підписання договору неповноважним представником не може бути підставою для визнання його недійсним.
Отже, чинним законодавством та судовою практикою сформовано правові позиції, які спрямовані на захист прав добросовісного контрагента. В той же час, така добросовісність може бути піддана сумніву та спростована.
Відтак, підписуючи договори контрагентам не варто нехтувати перевіркою повноважень підписантів, оскільки такі дії є невід’ємною складовою розумної обачності та мінімізації ризиковості господарської діяльності.
Олена Білоус, юристка LCF Law Group, видання «Юрист і Закон»
Iншi Публікації
