20 вересня 2024 року було оприлюднено повний текст постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 30 серпня 2024 року у справі № 911/1766/22, у якій Верховний Суд відступив від своїх попередніх висновків та поклав край багаторічним дискусіям чи можна звертатися до господарського суду з позовом, який містить єдину позовну вимогу про визнання недійсною арбітражної угоди.
У 2017 році було проведено масштабну реформу процесуального законодавства України і до нових редакцій Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК) та Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) було включено низку проарбітражних положень, зокрема спрямованих на забезпечення обов’язковості укладених сторонами арбітражних угод та тих, які врегульовували здійснення державними судами функцій сприяння міжнародному комерційному арбітражу. Проте, нові кодекси не містили прямої заборони звернення з такою категорію позовів, що роками підривало нормальне функціонування арбітражу в Україні, оскільки недобросовісні боржники, знаючи про існування арбітражних проваджень проти них або навіть отримавши невигідні для себе арбітражні рішення, зверталися до господарських судів з позовами про визнання арбітражних угод недійсними з метою затягування арбітражного розгляду чи процедури визнання і приведення до виконання арбітражних рішень, що давало їм можливість вивести свої активи. У свою чергу господарські суди дотримувалися позиції, що вони компетентні розглядати по суті позови з єдиною вимогою про визнання арбітражної угоди недійсною. Як приклад можна навести постанову Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 910/9841/20 від 17 грудня 2021 року, у якій суд, посилаючись на принцип автономності арбітражної угоди, дійшов висновку, що дійсність/недійсність арбітражної угоди може бути самостійним (окремим) позовним провадженням не залежно від існування спірних питань за основним контрактом, та може бути розглянуто як національним судом так і арбітражним судом, який визначено у арбітражній угоді. І такий позов відповідає нормам Конституції України та вимогам чинного законодавства України, є ефективним способом захисту прав і законних інтересів та не суперечить нормам міжнародного права.
До сьогоднішньої однозначної проарбітражної позиції Верховний Суд йшов поступово. Спочатку суди з посиланням на положення статті 19 ЦПК зазначали, що визнання та надання дозволу на виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу – це окремий вид непозовного цивільного судочинства, що врегульоване спеціальними правилами розділу ІХ ЦПК, і у порядку якого розглядаються клопотання на предмет наявності підстав для визнання та надання дозволу чи відмови у визнанні й наданні дозволу на примусове виконання рішення міжнародного арбітражу. Тому, розгляд в українському суді спору про визнання недійсним контракту (і арбітражного застереження, яке у ньому містилося), на підставі якого було винесене арбітражне рішення, не може бути підставою для зупинення провадження у справі про розгляд клопотання про визнання та надання дозволу на примусове виконання на території України такого арбітражного рішення.
Згодом Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у своїй постанові від 26 липня 2023 року у справі №824/123/22 визначив, що (1) по своїй суті арбітражна угода (застереження) – це процесуальний договір, хоча й може міститися в приватному-правовому договорі; (2) підстави недійсності арбітражної угоди (застереження) визначені Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж»; (3) для арбітражної угоди (застереження), внаслідок наявності принципу її автономності, на відміну від окремих випадків недійсності матеріального договору, нехарактерна залежна недійсність.
І нарешті об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного суду у своїй постанові від 30 серпня 2024 року у справі № 911/1766/22 в розвиток своїх попередніх позицій зазначила, що на відміну від звичайного цивільного чи господарського договору як угоди, що має матеріально-правову природу, арбітражна угода є домовленістю сторін процесуального характеру. Відтак до неї не підлягають застосуванню стаття 16 Цивільного кодексу України та стаття 20 ГПК, які передбачають такий спосіб захисту як визнання правочину недійсним. Суд також зазначив, що Закон України “Про міжнародний комерційний арбітраж” не передбачає випадків, за яких суд міг би розглядати питання дійсності арбітражного застереження в межах самостійного позову про визнання недійсним такого застереження. Отже, поза виключними випадками національні суди не мають компетенції розглядати питання дійсності арбітражної угоди. Такий висновок відповідає принципу, закріпленому в ст.19 Конституції України, що органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Більше того, Суд зазначив, що у справах проти України (наприклад справи “Arcelormittal Ambalaj Celigi Sanayi Ve Ticaret Anonim Sirketi” проти України” від 15.07.2021 (заява №23819/11) та “Монт Бланк Трейдінг, Лтд” та ” Антарес Тітаніум Трейдінг, Лтд” проти України” від 14.01.2021 (заява №11161/08)) ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необґрунтованість рішень національних судів щодо їх повноважень розглядати спори, на які поширюється компетенція арбітражного суду.
Враховуючи вищезазначене Суд прийняв рішення відступити від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 910/9841/20 від 17 грудня 2021 року, а також постановив, що:
- арбітражна угода не є правочином у розумінні Цивільного кодексу України, не є цивільно-правовим (господарським) договором, а по своїй суті є процесуальним договором, для якого чинне законодавство України встановлює спеціальний порядок визнання недійсним;
- питання щодо недійсності арбітражної угоди суд розглядає не як позовну вимогу, а як процесуальне питання, що має бути вирішене до початку розгляду позовних вимог по суті відповідно до приписів пункту 7 частини 1 статті 226 ГПК[1]. Якщо суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, він залишає позов без розгляду. Такий висновок має міститися в мотивувальній частині судового рішення.
- якщо позов містить лише одну позовну вимогу про визнання арбітражної угоди недійсною, приписи пункту 7 частини 1 статті 226 ГПК не підлягають застосуванню, а суд має відмовити у відкритті позовного провадження або, якщо таке провадження було помилково відкрито, то закрити його на підставі того, що “спір не підлягає розгляду у господарських судах”.
- вирішуючи питання про скасування рішення міжнародного комерційного арбітражу або про його визнання і виконання суд одночасно вирішує питання про дійсність чи недійсність арбітражної угоди у разі заявлення відповідних доводів стороною. Висновки про це повинні міститися у мотивувальній частині такого судового рішення.
Таким чином Верховний Суд України підтримав базовий принцип арбітражу – принцип «компетенції-компетенції», згідно з яким питання дійсності чинності та виконуваності арбітражної угоди має бути вирішене складом арбітражу у конкретній справі, а державний суд, реалізуючи функцію контролю за діяльністю арбітражу має право переглянути висновки арбітражного суду (перегляд de novo) тільки при розгляді заяв про скасування арбітражного рішення чи його визнання і виконання.
[1] Відповідно до п.7 ч.1 ст.226 ГПК суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.
Iншi Публікації
