Хто повинен розглядати спір?
Практика застосування арбітражних угод у відносинах як між національними юридичними особами, так і з іноземними компаніями є доволі врегульованою та має усталену судову практику.
Верховний Суд неодноразово наголошував: Нью-Йоркська конвенція, Закон «Про міжнародний комерційний арбітраж» та ГПК України встановлюють правило пріоритету юрисдикції спору, погодженої сторонами в арбітражній угоді, за умови подання відповідного клопотання.
У такому випадку, якщо арбітражна угода є дійсною, не втратила чинність і може бути виконана, господарський суд повинен залишити позов без розгляду (п. 7 ч. 1 ст. 226 ГПК України).
Водночас із прийняттям КУзПБ законодавець змінив правила визначення юрисдикції у спорах за участю боржника, який перебуває в процедурі відновлення платоспроможності чи ліквідації. Усі майнові та частина немайнових вимог концентруються в межах однієї процедури банкрутства в судах господарської юрисдикції.
Метою цього є повне та комплексне вирішення усіх правових проблем боржника. Наслідком такої концентрації стає припинення розгляду спорів у будь-яких інших юрисдикційних органах.
Отже, КУзПБ встановлює принцип концентрації всіх спорів боржника в межах провадження про його банкрутство.
Але що робити, якщо між кредитором і боржником укладено арбітражну угоду?
З аналізу законодавства випливає колізія між нормами КУзПБ та Закону про міжнародний комерційний арбітраж:
- з одного боку, КУзПБ передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство;
- з іншого боку, Закон про міжнародний комерційний арбітраж вимагає передати спір на розгляд арбітражу за наявності угоди або застереження.
Три ситуації, коли виникає питання застосування арбітражної угоди:
- Відкриття провадження у справі про банкрутство на підставі грошових вимог, що виникли з договору з арбітражним застереженням.
- Розгляд грошових вимог конкурсного кредитора, що випливають із такого договору.
- Оспорювання правочину боржника, щодо якого існує арбітражна угода, або стягнення коштів за ним.
- Відкриття провадження у справі про банкрутство
Судова практика виходить із того, що звернення кредитора із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство (у разі невиконання боржником грошового зобов’язання) є формою судового захисту майнових прав кредитора. При цьому:
- у позовному провадженні суд вирішує спір між сторонами;
- у справі про банкрутство суд здійснює лише контроль та перевірку обґрунтованості вимог кредитора.
Якщо для перевірки вимог необхідна процедура позовного провадження, це свідчить про наявність спору про право (ч. 6 ст. 39 ГПК України), що виключає можливість відкриття провадження у справі про банкрутство[1].
У такому разі суд відмовляє у відкритті провадження, і сторони можуть скористатися арбітражним застереженням.
Верховний Суд у справах № 914/597/23 та № 914/466/23 підтвердив виключну підсудність справ про банкрутство судам України, якщо боржник створений за українським законодавством. Також він зауважив, що заяву кредитора про відкриття провадження у справі про банкрутство не можна ототожнювати з позовом про стягнення заборгованості.
- Розгляд кредиторських вимог
Господарський суд у попередньому засіданні перевіряє заявлені вимоги на підставі первинних документів, не розглядаючи по суті спір[2]. Тому положення арбітражної угоди в цьому випадку не застосовуються.
Більше того, незалежно від наявності арбітражної угоди кредитор зобов’язаний заявити свої вимоги у справі про банкрутство в межах 30-денного строку з дня офіційного оголошення про відкриття провадження[3].
- Оспорювання правочинів та позови про стягнення коштів
Практика тут ще не сформована. У справі № 911/2977/21 (911/3687/21) Верховний Суд (постанова від 20.03.2023[4]) зазначив: КУзПБ не встановлює особливих правил реалізації арбітражного застереження щодо спорів за участю боржника у справі про банкрутство. Прогалини у КУзПБ не можуть бути підставою для заперечення права сторін на арбітраж, адже це питання врегульоване ГПК України та міжнародними договорами.
Таким чином, суд у тій справі надав пріоритет арбітражній угоді. Проте подібний підхід може бути використаний недобросовісно — для ускладнення процедури оскарження правочинів боржника чи перенесення спорів до арбітражу.
Висновки
Законодавство (ГПК України та КУзПБ) закріплює пріоритет принципу концентрації спорів у справах про банкрутство над арбітражною угодою.
- П. 2 ч. 1 ст. 22 ГПК України передбачає можливість передання спору до арбітражу, але не у випадках, перелічених у п. 8 ч. 1 цього Кодексу.
- Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 20 ГПК України, господарські суди розглядають, зокрема, справи про банкрутство та спори з майновими вимогами до боржника, у тому числі про визнання правочинів недійсними.
Отже, статті 20 і 22 ГПК України обмежують дію арбітражних угод, якщо одна зі сторін перебуває в процедурі банкрутства. Такі обмеження відповідають принципу концентрації спорів, сприяють контролю за діяльністю боржника та забезпеченню максимальної ліквідаційної маси.
У майбутньому Верховний Суд, імовірно, чіткіше розмежує спори, пов’язані безпосередньо з процедурами банкрутства, та інші господарські спори, аби остаточно вирішити колізію між арбітражною угодою і принципом концентрації.
[1] постанова Верховного Суду від 25.03.2025 у справі № 907/600/24
[2] постанови Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 910/3353/16, від 18.04.2019 у справі № 914/1126/14, від 20.06.2019 у справі № 915/535/17, від 25.06.2019 у справі № 922/116/18, від 15.10.2019 у справі № 908/2189/17, від 24.10.2019 у справі № 910/10542/18, від 07.11.2019 у справі № 904/9024/16
[3] постанови від 23.09.2021 у справі №910/866/20, від 22.11.2022 у справі №911/2548/20
[4] https://reyestr.court.gov.ua/Review/109645627
Iншi Публікації
